Розбите дзеркало

2

Усе детально описали старі газети.

Копій Тетяна Помічна зберігала чимало. Збирала по крихті, навіть їздила до Санкт-Петербурга, діставши дозвіл для роботи в тамтешніх архівах. Пощастило, відрядження припало на останній мирний вересень. Після Майдану та з початком війни контакти з Росією довелося перервати. Помічна так і сказала: «Довелося», з неприхованим жалем. Вона шкодувала передусім через втрачені можливості надалі детальніше досліджувати історію рідного краю. Зокрема — виявляти й поширювати історію об’єктів, котрі держава не захищає як цінне історичне й культурне надбання.

— Але мене б заклювали наші активісти за такі відрядження, — пояснила Тетяна.

— Я їх розумію. Засудила б вас, а не їх, якби все це мене якимось боком торкалося. — Лора надто втомилася за день, аби кривити душею й добирати слова. — Тільки ж тут ваша туга за втраченими дослідницькими можливостями ні до чого.

Помічна прийшла до неї по допомогу.

Зізналася: раділа першій публікації, яка раптом зробила поширену нею раніше легенду такою, що діє реально. Не вважала те, що сталося з Яровим, збігом обставин. Якщо вже так, то фатальним для нього самого збігом. Історію про проклятий будинок та розбите дзеркало Тетяна поширила не тепер, поверталася час від часу до неї не перший рік.

— Усі знали, — твердила затято. — Не всі, кому треба, не всі, хто зацікавлений у руйнації культурної спадщини — просто всі. Чого було лізти туди? Могли б увімкнути задню, не чіпати, не будити сплячого собаку.

— Не смикати тигра за вуса…

— Так-так! — Помічна заводилася, очі палали не зовсім здоровим блиском. — Я вам щиро кажу: ці люди знехтували тим, у що не готові повірити через власну обмеженість! Чомусь до Ярового і його хазяїв…

— Колишніх. Партнерів.

— Так-так, у мертвих не буває хазяїв! — легко виправилася Тетяна, пропустивши партнерів повз вуха. — До них, Ларисо, ніхто не ризикував знищити той будинок!

— Прокляття, з ваших слів, діє лише тоді, коли необачний лиходій переступає поріг будинку, — нагадала Кочубей.

— Яровий заходив туди! Я гарантую!

— Згодна, — кивнула Лора. — Об’єкт треба оглянути. Але ж його партнери, — вона наголосила на цьому слові, — так само заходили всередину. Чи маєте сумнів?

— Та ні.

— Я, між іншим, учора теж согрішила. Оглянула там усе.

— Ви ж без лихих намірів? — парирувала Тетяна, сама собі відповіла: — Без. Ви не схожі на ту, яка хоче зробити щось погане.

— Дякую за довіру. Партнери Ярового?

— Данилюк і компанія? Негідники!

— Вони досі живі. Їх прокляття не наздогнало. Чому? Чи Яровий взяв на себе їхні гріхи?

— Ще не вечір! — Помічна вірила в те, що говорила, цим насторожувала, навіть лякала Лору.

— Нехай. Може, їхня черга справді настане незабаром. Що скажете про Єву Бортникову?

При згадці про неї Тетяна миттю принишкла. Опустила голову, підняла плечі, враз перетворившись на велику налякану мишу.

— Нічого. Мене саму новина прибила, — мовила тихо. — Я ж казала, ну, коли прийшла…

Вона справді сказала це відразу, щойно переступила поріг готельного номера. Ще просила про захист: адже Лариса Кочубей, напевне, юристка, до всього стороння в Чернігові людина, місцевих розкладів не знає, ні на кого не працює. Незалежна особа. Те, що треба в цій ситуації.

Тетяна Помічна мала привід вдатися до радикальних дій.

Зберегти старий будинок за будь-яку ціну.

Лора поки що схилялася до такого припущення. Адже додумалася сама, бо знала трохи більше за слідство й журналістів. Висновок експертизи однозначний: трупи не кримінальні. Проте підозрілі люди поруч із обома місцями пригоди в момент настання смерті змушували замислитися. Експертів можна обдурити, Лора мала подібні випадки у власній практиці й низку прикладів із життя старших колег.

Лишається зрозуміти, як саме це могло статися.

Помічна могла розробити хитрий план.

Втілити сама — навряд.

Але ж на записі жінка, схожа на Тетяну, була в компанії з чоловіком…