Розбите дзеркало
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Павутиння мороку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-8097-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Розбите дзеркало». Краткое содержание книги:
Діяли в інтересах різних партій, котрі іменували себе революційними. Награбоване віддавали в скарбниці есерів, більшовиків, анархістів, лишаючи собі третину здобичі — такі умови й домовленості.
Вбивали теж в ім’я революції.
Тут домовленостей не мали. Діяли на власний розсуд, усі чотири жертви були на совісті ватажка. Мав він шість різних паспортів на шість різних прізвищ. Та батьки нарекли його Еммануїлом Гольдбергом. Про його жорстокість знали давно як поліція з жандармерією, так і друзі з партнерами. Діяла ця гоп-компанія ще до революції, забезпечуючи бойові групи грішми й коштовностями, обміняними потім на зброю та бомби. За що й потрапили в арештний дім у Білгороді. Тамтешній суд мусив судити — завадила амністія та втручання відомих і впливових газетярів, симпатиків революції. Гольдберга з товаришами режим не повинен був судити за політичні переконання. А вони охоче іменували себе політичними борцями.
Не заспокоїлися, горбатих могила виправить.
Смертну кару через повішання суддя Білозуб ухвалив для нього після певних вагань. Навіть радився з Христиною Прокопівною, жінкою тонкою й чутливою. Питав, чи має право отак відразу прирікати людину на смерть. Довічна каторга, на думку Харитона Гавриловича, давала б Гольдбергу шанс усвідомити глибину провини, розкаятися — і писати прохання про помилування. Але тонка, чутлива до мистецтва натура Христини Прокопівни цього разу не дала чоловікові виявити гуманізм. Адже Гольдберг — убивця, уже раз сидів за ґратами, шанс на виправлення мав. Хай опинився на волі через збіг щасливих для нього обставин — государеву милість, проте далі грабував і вбивав. Жодна благородна мета цього не виправдовує.
Його високородіє домовився сам із собою про розумний компроміс. Еммануїл Гольдберг дістав смертний вирок, зате з його товаришами обійшлися так м’яко й ліберально, як дозволяв закон. Не всіх утаємничених суддя Білозуб удовольнив. Лунали претензії на його адресу, зокрема й з газетних сторінок. Та дружина все оцінила, сказала після процесу — пишається чоловіком. Ось найважливіші слова, які хотів почути Харитон Гаврилович.
Гольдберга етапували до Києва й повісили за місяць на Лисій горі.
Один його товариш поїхав етапом до Сибіру, більше про нього ніхто ніколи нічого не чув.
Третій, Яків Боярський, утік із пересильної тюрми, вбивши конвоїра. Повернувся до Чернігова за рік, у листопаді. Навмисне підгадав час, аби справити тризну по Гольдбергові, якого називав своїм учителем та кумиром.
І порубав сокирою всю родину Білозубів просто в будинку.
Провалив голову собаці — той загавкав серед ночі. Увірвався в дім, озброєного револьвером господаря зарубав на порозі. Господиню поклав на порозі спальні. Обох дітей — у їхніх ліжечках.
Жертви кричали. Сусіди не лишилися байдужими, гукнули поліцію. Вбивця не тікав. Дочекався, поки по нього приїдуть. Забарикадувався в будинку. Вистріляв з револьвера вбитого ним судді всі кулі, крім однієї — останню пустив собі в голову.
Невдало, промахнувся. Лікарі врятували Боярського для суду. Чесно визнали: злочинець має проблеми з психікою, довго радилися, чи вважати його осудним. Репортери, котрі злетілися до Чернігова звідусіль, озброїлися цим медичним висновком. Адвокати будували на ньому фундамент захисту — працювали безкоштовно, процес додавав їм популярності й реклами.
А найретельніші писаки розвідали: Боярський справді стрельнув у себе останньою кулею. Але передостанню чи якусь із них, не так важливо, пустив у велике дзеркало, що стояло в залі. Там, де збиралися мистецькі салони, і те люстро багато хто з відомих у місті людей пригадував.
Так пішов перший поголос: Яків Боярський побачив у дзеркалі власне потворне відображення. Адже божевільний, з розуму його звели демони. Злякався того, що на нього дивилося. Не стримався — пальнув у потвору.
Ось так народжуються страшні легенди проклятих будинків.
2
Усе детально описали старі газети.
Копій Тетяна Помічна зберігала чимало. Збирала по крихті, навіть їздила до Санкт-Петербурга, діставши дозвіл для роботи в тамтешніх архівах. Пощастило, відрядження припало на останній мирний вересень. Після Майдану та з початком війни контакти з Росією довелося перервати. Помічна так і сказала: «Довелося», з неприхованим жалем. Вона шкодувала передусім через втрачені можливості надалі детальніше досліджувати історію рідного краю. Зокрема — виявляти й поширювати історію об’єктів, котрі держава не захищає як цінне історичне й культурне надбання.
— Але мене б заклювали наші активісти за такі відрядження, — пояснила Тетяна.
— Я їх розумію. Засудила б вас, а не їх, якби все це мене якимось боком торкалося. — Лора надто втомилася за день, аби кривити душею й добирати слова. — Тільки ж тут ваша туга за втраченими дослідницькими можливостями ні до чого.
Помічна прийшла до неї по допомогу.
Зізналася: раділа першій публікації, яка раптом зробила поширену нею раніше легенду такою, що діє реально. Не вважала те, що сталося з Яровим, збігом обставин. Якщо вже так, то фатальним для нього самого збігом. Історію про проклятий будинок та розбите дзеркало Тетяна поширила не тепер, поверталася час від часу до неї не перший рік.
— Усі знали, — твердила затято. — Не всі, кому треба, не всі, хто зацікавлений у руйнації культурної спадщини — просто всі. Чого було лізти туди? Могли б увімкнути задню, не чіпати, не будити сплячого собаку.
— Не смикати тигра за вуса…
— Так-так! — Помічна заводилася, очі палали не зовсім здоровим блиском. — Я вам щиро кажу: ці люди знехтували тим, у що не готові повірити через власну обмеженість! Чомусь до Ярового і його хазяїв…
— Колишніх. Партнерів.
— Так-так, у мертвих не буває хазяїв! — легко виправилася Тетяна, пропустивши партнерів повз вуха. — До них, Ларисо, ніхто не ризикував знищити той будинок!
— Прокляття, з ваших слів, діє лише тоді, коли необачний лиходій переступає поріг будинку, — нагадала Кочубей.
— Яровий заходив туди! Я гарантую!
— Згодна, — кивнула Лора. — Об’єкт треба оглянути. Але ж його партнери, — вона наголосила на цьому слові, — так само заходили всередину. Чи маєте сумнів?
— Та ні.
— Я, між іншим, учора теж согрішила. Оглянула там усе.
— Ви ж без лихих намірів? — парирувала Тетяна, сама собі відповіла: — Без. Ви не схожі на ту, яка хоче зробити щось погане.
— Дякую за довіру. Партнери Ярового?
— Данилюк і компанія? Негідники!
— Вони досі живі. Їх прокляття не наздогнало. Чому? Чи Яровий взяв на себе їхні гріхи?
— Ще не вечір! — Помічна вірила в те, що говорила, цим насторожувала, навіть лякала Лору.
— Нехай. Може, їхня черга справді настане незабаром. Що скажете про Єву Бортникову?
При згадці про неї Тетяна миттю принишкла. Опустила голову, підняла плечі, враз перетворившись на велику налякану мишу.
— Нічого. Мене саму новина прибила, — мовила тихо. — Я ж казала, ну, коли прийшла…
Вона справді сказала це відразу, щойно переступила поріг готельного номера. Ще просила про захист: адже Лариса Кочубей, напевне, юристка, до всього стороння в Чернігові людина, місцевих розкладів не знає, ні на кого не працює. Незалежна особа. Те, що треба в цій ситуації.
Тетяна Помічна мала привід вдатися до радикальних дій.
Зберегти старий будинок за будь-яку ціну.
Лора поки що схилялася до такого припущення. Адже додумалася сама, бо знала трохи більше за слідство й журналістів. Висновок експертизи однозначний: трупи не кримінальні. Проте підозрілі люди поруч із обома місцями пригоди в момент настання смерті змушували замислитися. Експертів можна обдурити, Лора мала подібні випадки у власній практиці й низку прикладів із життя старших колег.
Лишається зрозуміти, як саме це могло статися.
Помічна могла розробити хитрий план.
Втілити сама — навряд.
Але ж на записі жінка, схожа на Тетяну, була в компанії з чоловіком…