Розбите дзеркало

— Прочитав.

Лора зиркнула на цифри годинника.

— Уже встигли написати?

— Соціальні мережі дають новини інтернет-виданням оперативненько.

— Ти не чуєш мене. — Лора сама відмовлялася від спроб щось зрозуміти. — Гайдуче, ми з Соколом хвилин двадцять, як залишили місце чергової пригоди. Воно за Черніговом… під Черніговом… Тьху, яка різниця…

— Звідки я знаю, де ви там катаєтесь? Через супутник за вами не стежу.

— Дуже дотепно. Зараз одинадцята тридцять п’ять. Ти дзвониш, бо прочитав новину про наступну жертву проклятого будинку, так?

— Так точно.

— Ти або сам побачив публікацію, або тобі скинули.

— Лоро, ви з Соколом рулюєте в Чернігові важливими для фірми справами. Я люблю й ціную вас обох. Але, крім цих, контролюю чимало інших питань. Не менш значущих.

— У твоєму житті завжди є місце подвигам. Твоє життя — суцільний подвиг.

— Дуже дотепно, — передражнив її Гайдук. — Нагадую для того, аби ти зрозуміла: заморочений різним. Не порпаюся зранку в мережі, вишукуючи, чи не сталося чогось нового у древньому Чернігові. Ти права, новину мені скинули з головного офісу. Керівництво глибоко стурбоване, — він голосно зітхнув. — Із тим будинком, Лоро, хрінь і срань.

Вони заїхали в місто, проминаючи Вал.

— Стеж за думкою, — мовила Лора. — Коли інформація про нову смерть з’явилася в тебе?

— Двадцять хвилин тому. Ну?

— А коли з’явилася ця публікація? Не передрук, найперша.

— Зараз, — із динаміка долинуло ледь чутне клацання клавіш. — Так… Так… Десята десять. Тобі це щось дає?

— Христенко забрав мене з готелю до того. Ми приїхали, спілкувалися там, на місці. За цей час ніхто його не смикав по телефону. Або його начальство ще не бачило, або перетравлює. Сам Христенко дізнався новину від Сови, криміналіста. А їй прислали повідомлення на телефон невідомо звідки о восьмій сорок п’ять. Підозрюю: зливають з одного краника.

— Вбивця?

— Гайдуче, трупи не кримінальні. Усі три. У двох перших серце зупинилося через спазм. Христенко — нещасний випадок.

— Але хтось же знає! — Від крику в динаміку телефон сіпнувся. — Лоро, це чортівня якась! Банк не хоче мати справу з чортівнею! Чому один за одним помирають від нещасних випадків давні друзі?! Ти ж про них мені говорила вчора ввечері! Ти знайшла між ними зв’язок! Кажеш, компашка давно побила горщики? Все одно мруть одне за одним! Не кажи, що це випадково! Не кажи, що це не підозріло!

Лора акуратним натиском зупинила потік слів, припинивши розмову.

Телефон задзвонив знову, коли вона попросила Сокола зупинитися біля найближчого кіоску з написом «Кава».

— Вибач, — почула на тому боці. — Дістало все це.

— Мене так само. — Вона пішла до кави, говорила на ходу. — Гайдуче, є непогана ідея. Бери відрядження, їдь сюди, займайся сам. Тоді запитань до мене буде мінімально.

Лора переклала телефон у ліву руку, правою витягнула гаманець.

— Я попросив пробачення.

— Проїхали.

Вона простягнула у віконечко двадцятку.

— Насправді не тому телефоную. До мене Заруба озвався, начальник Христенка. Про тебе говорили.

— Ми знайомі, — нагадала Лора. — Міг би подзвонити мені. Побалакали б про мене зі мною.

Навзаєм їй простягнули решту і порцію еспресо — першу з початку дня.

— Місцевий авторитетний мільйонер скаргу на тебе накатав. Моруга.

— Ковбой?

— Чому — ковбой?

— Хіба я не казала тобі нічого про нього?

— Тільки назвала це прізвище серед інших. П’ятеро шкільних друзів. Двоє померли. Тепер уже троє.

— А, ну так. — Лора ковтнула напій. — Це в мене вони всі мов на долоні. Ти про жодного нічого не знаєш.

— Уже знаю про Моругу. Приїхав до начальника поліції, з яким на короткій нозі. Усі мільйонери дружать із начальниками поліції. Залишив на столі заяву. Попросив зареєструвати. Дати хід, знайти на тебе управу.

— Що я йому зробила?

— Переслідуєш. Погрожуєш. Залякуєш.

— Ясно. Для чого я це роблю? Яка моя мета? — раптом Лора завмерла, осяяна здогадом. — Гайдуче, коли Ковбой був у Заруби сьогодні?

— Та чому ковбой!

— Пошукай його портрети в інтернеті, сам побачиш. Та на сайті фірми «Ранчо», чого далеко ходити. Красень. Коли приїздив, о котрій годині?

— Заруба дзвонив мені ще до того, як сіпнули з головного офісу. Десь до десятої.

— Точно?

— Точно. Він із дев’ятої на службі, наради всякі. Затримався трохи, бо Моругу не міг не прийняти. Поясниш нарешті?

Лора допила каву одним махом.

— Є думка одна. Припущення, не більше. Ковбой примчав у поліцію зі скаргою на мене до того, як з’явилася новина про нову жертву прокляття. І після того, як своє повідомлення отримала Сова, — рука зібгала порожній стаканчик. — Моруга знає, що я неофіційно цікавлюся справою. Більше того: не поліція — я виявила між живими і мертвими зв’язок та зібрала всіх живих разом. Мене треба вивести з гри. З чиєїсь гри, Гайдуче. Забрати нас із дошки — інші фігури домовляться між собою. Погана історія невигідна насамперед йому.

— Нікому не вигідні погані історії.