Розбите дзеркало

3

Тіло ще не забрали.

Пускати сторонніх на місце пригоди проти правил. Це навіть не обговорюється. Але Христенко пропустив Лору за жовту стрічку, жестом зупинивши Сокола, коли той посунув за нею. Катерина Сова непривітно глянула на незвану гостю крізь товсті скельця окулярів, проте мовчки проковтнула її появу.

— Дозволите? — Лора кивнула на тіло.

— Вам уже без мене дозволили. — Криміналістка відступила вбік. — Толку від того не бачу. Хіба ваша цікавість і чиїсь там домовленості, — тепер багатозначно, з неприхованим докором, зиркнула на слідчого.

— Арсен по дорозі розказав, що тіло виявили ви, — Кочубей була сама ввічливість й тактовність.

— Неправда.

— Тобто? — Лора повернулася до Христенка. — Я щось не так зрозуміла?

— Це пан слідчий все не так зрозумів, — огризнулася Сова. — Мені зранку кинули на телефон повідомлення. Прокляття діє, новий труп. Адреса. А вже я набрала пана Христенка.

— Повідомлення зберегли?

— Вчити мене не треба.

— Не вчу, — Лора зібрала нерви в кулак. — Раніше таке повідомлення отримав слідчий. Учора, про смерть Єви Бортникової.

— А зараз — я! — піднесла голос Катерина. — Випереджаю ваше наступне запитання: так, перше, що зробила — подзвонила на номер, з якого прилетіло. Той номер не є дійсним. Наче справді з того світу, прости Господи, — вона невміло, але щиро поклала хреста.

— Можете це пояснити?

У Лори вирвалося. Вона тут же прикусила язика, розуміючи — запитання випередило думку, зірвалося. Насправді відповідь очевидна, і Кочубей її почула:

— Ні. Я мушу це пояснювати? Я маю це пояснювати вам?

— Гаразд, — Лора видихнула. — А труп… Кримінальний? Хоч це можете сказати?

— Та Бога ради, — Сова поправила окуляри, зараз говорила вже спокійніше. — Попередньо — впав на шматок цеглини. Послизнувся, он там є характерний слід. У хаті — як у типовому помешканні пияка-холостяка. Розтину не робили, ясна річ. Та без нього зрозуміло: напився й для чогось вибіг надвір із сокирою.

Сокира справді валялася на землі поруч із витягнутою правицею.

— За кимсь ганявся?

— Слідів бійки не побачила. Розгардіяш, він же бардак — сам по собі, самодостатній. Єдине: комод біля дверей з того боку. Виглядає, ніби спершу підперся ним ізсередини. Потому відсунув. І ще таке, делікатне… — Катерина пожувала губами. — Він мочився у відро.

— То й що?

— Вбиральня у дворі, самі бачите, — Сова показала на скромний будиночок невідомого архітектора. — Проте Хитров не збирався, схоже, виходити туди вночі. Забезпечив себе, так би мовити, всім необхідним.

— А потім щось змусило вийти? — підхопила Лора. — Чи може… хтось?

— Сторонніх слідів не знайшла, — заперечила Катерина. — Мали б лишитися, земля волога.

Лора ступила до тіла ближче.

Нахилилася.

— Ну, і що там ще видивлятися?

Тон криміналістки втратив привітність. Зрозуміло, чужинка знову без церемоній заходила на її територію. Лора проковтнула грубість.

— Бачу рану на потилиці.

— То не потилиця. Потиличний кут тіменної кістки, якщо говорити мовою термінів.

Не стримавшись, Лора підняла руку, завела назад, намацала назване місце в себе на черепі.

— Ага, правильно, — сказала Катерина. — Не мені вам, людині з досвідом, розказувати: місце дуже вразливе. Сильний удар — і все. Якщо, звісно, вчасно не допомогти. А йому не допомогли. Тут нема нікого поруч.

— Він на животі лежить.

Лора промовила це просто, легко, коментуючи очевидне. Сова почервоніла миттєво, враз. Виглядало, мовби хтось невидимий запустив вибуховий механізм, і за кілька хвилин криміналістку розірве. А вбивчі осколки вразять усіх, хто зараз у радіусі розлітання.

— На животі, — не відповіла, просичала Катерина. — Бо вам щойно пояснили доступною мовою: смерть від такого удару не завжди миттєва. Людина могла прожити якийсь час. Ворушитися, перевертатися, намагатися щось сказати, гукнути на допомогу. Але пошкоджені нервові вузли, кричати в таких випадках не завжди виходить. Хитров помер в іншій позі, це треба казати спеціально?

Лора завбачливо ступила кілька кроків назад.

— Правильно, — задоволено гмикнула Сова. — Вам тут нема чого робити. І не було. Не лізьте в чужі справи. Не топчіться на чужій території. Я правильно кажу, пане Христенку?

— Згоден, — буркнув слідчий собі під носа. — Ларисо Василівно, ви справді той… Перевищуєте…

— Перевищують повноваження, — сухо нагадала Лора. — Яких у мене немає. Жодним чином не хотіла поставити під сумнів вашу компетентність, Катерино Павлівно.

— До побачення, — криміналістка повернулася спиною.

Христенко торкнув Лору за лікоть.

— Справді, їдьте. Я ж попереджав — не лізьте аж так глибоко.

— Тоді для чого привезли мене сюди?

— Це той мінімум, який можу для вас зробити. Ви ж усе одно дізнаєтеся, смикати мене почнете. Чи начальство моє. Скаржитись на щось…