Розбите дзеркало

6

На ній був халат.

Махровий, у чорно-білу смужку. Поли сягали кісточок, закритих кумедними м’якими капцями у формі їжачків. У домашньому інтер’єрі Аліса Горностай виглядала зовсім інакше. Не діловою, жорсткою, недосяжною. Без макіяжу зовнішність виявилася звичайною, хоча вгадувалася певна родзинка. Точніше — перчик, і вдало накладена косметика підкреслювала гостроту.

— Я в такому вигляді, — Аліса не перепрошувала, лиш констатувала очевидне, натякаючи: треба приймати її такою.

— Нічого. — Лора скинула плащ. — Ви самі вдома?

— Тут нікого, крім мене, не буває. Випереджаю логічне запитання: встигла сходити заміж двічі. Перший шлюб протримався рік, другий — дев’ять місяців. Винна в цьому я, кожен із чоловіків був по-своєму непоганим. І самостійним в ухваленні рішень. Велика дитина, інфантил не підступиться до доньки прокурора міста. Знімається?

— Не мала наміру говорити про ваше особисте життя. Куди пройти?

Аліса мовчки повернулася, провела Лору до вітальні. Помешкання мало вигляд майже такий, як у Ярового. Підходи заможних хазяїв до облаштування житла мало чим відрізнялися. Хіба що тут відчувалася жіноча присутність. Пояснити різницю Кочубей не могла — все на чуттєвому, природному, інтуїтивному. Може, через бажання самої Лори мати щось подібне, оздобити у схожий спосіб.

Почата пляшка мартіні на скляному столику.

Пачка «Vogue» поруч із келихом на тонкій ніжці — спеціально для цього напою. Чотири недопалки в круглій широкій попільниці. Ледь чутний цигарковий запах — балконні двері широко відчинені, провітрюється.

— Запрошую, — Аліса торкнулася пляшки.

— Утримаюсь, — мовила Лора, і раптом, зовсім не чекаючи від себе такої відвертості з ледь знайомою людиною, додала: — Мала з цим проблеми, коли чоловіка вбили на війні. Аби не добрі люди… Словом, лікувалася.

— Алкоголізм?

— Комплексна проблема. Більше психологічна. Алкоголь додавався так, у комплекті. Проте реабілітацію пройшла ширшу. Якщо розумієте мене… Не знаю, як до пуття пояснити…

— Розумію. І рада, що не помилилася, — Аліса хлюпнула собі нову щедру порцію, витягнула чергову цигарку. — Заважатиме?

— Ви в себе вдома.

— Але — заважатиме?

Зараз навпроти Лори справді сиділа інша людина, ніж та, яку побачила й відчула вчора. Вона навіть готова була припустити: тут живе сестра-близнючка Аліси Горностай. Тато-прокурор, як в авантюрних романах чи серіалах, розділив дівчат іще немовлятами, й ось тепер вони зійшлися.

— Щось не так? Головою смикнули.

— Усе добре. Думки дурні жену. — Лора всміхнулася очима. — Ні-ні, труїться. Переживу. Кава допоможе. — Тепер усміхнулася кутиками рота.

— Звичайно. Мусила відразу пригостити. Три секунди.

Перед тим як зникнути на кухні, Аліса відпила мартіні. Повернулася з великим кухлем, у якому запарила напій. Його аромат перебив запах недопалків, Лора вгадала марку.

Дорога. Якийсь із різновидів ямайської «Блу Маунтін». Оригінал, не всюди продається.

— Дякую. — На смак кава виправдала сподівання: м’яка, без гірчинки, і разом із тим досить міцна. — І давайте до справ. Ви знайшли мене, коли я збиралася шукати вас, — Лора зробила ще один ковток, поки не вистигло. — Зараз сказали — не помилилися, обмінявшись зі мною буквально двома словами. Виглядає, ми обидві розуміємо, для чого зустрілися. Час називати речі своїми іменами.

— Згодна, — Аліса закурила, вмостилася в кріслі, підібгавши під себе ноги, попільницю прилаштувала на махровому стегні. — Нам треба поговорити. Тобто… Мені треба з кимось поговорити про те, що відбувається. Про цей кошмар, у якому варюся скоро вже тиждень. Хоча знала — вона колись повернеться. У будь-який спосіб, та неодмінно нагадає про себе. Я вірю в кару за скоєне, Ларисо, — вона глибоко затягнулася. — Не людську. Людського суду можна уникнути, і щодня таке відбувається. Кажу вам як донька прокурора.