В країні дрімучих трав
- Автор: Брагин Владимир Григорьевич
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Дмитренко М.
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В країні дрімучих трав». Краткое содержание книги:
“Тікати!” — майнула в мене думка. І тут-таки інша: “Я не на землі! Треба виринути. Відплисти!”
Секунди розгубленості й замішання. І в ці секунди я побачив, як від сріблянки потягнувся канат. Але не до мого пристановища, а кудись убік. Раптом канат обкрутився навколо якоїсь рослини. Потім водяний павук потягнув його знову вперед і знову назад.
Я дивився, спостерігав. І зовсім забув, що сиджу в оселі іншого такого самого павука, забув, що й мій водяний господар-павук може раптом повернутися додому і застати мене — непрошеного гостя.
Не відриваючись, я стежив, як сріблянка прикріплювала канат то до стовбурів біля самісінького дна, то до каміння. Канат рухався в різні боки і видавався зовсім живим. І весь час горіли у воді фосфоричним вогнем вісім очей, що дивилися навсібіч. Ні на жодну мить у жодному місці канат не заплутався, не порвався. Він ліг на дно річки, утворивши ламаний багатокутник. Я помітив, що в тих місцях, де сріблянка прикріплювала його до стовбурів рослин або до інших непорушних предметів, канат був товщий. Щохвилини збільшувалася кількість ліній в багатокутнику, і поступово лінії утворили густу сітку.
Та раптом будівник залишив свою сітку і проплив повз мій аеростат: пара щелеп і справжні зарості щетинок. Поплив. Але мені здавалося, що разом із сіткою на дні річки залишилося вісім фосфоричних очей.
Незабаром павук-будівник з’явився знову. Блиснуло сріблясте вбрання з повітряних бульбашок, яке він одягнув на себе там, на поверхні води. Сріблянка опустилася коло сітки на дно річки. Вона трохи підняла сітку, залізла під неї і заходилася торкатись лапками свого блискучого одягу. Бульбашки повітря відокремлювалися від щетинок і, чіпляючись за нитки сітки, тяглися вгору, підіймали її. Знову й знову сріблянка упливала, приносила з поверхні води бульбашки повітря, залишала їх під сіткою. Потім вона знову почала прясти своє прядиво. Чарунки сітки ставали дедалі дрібніші, густіші.
І скоро бульбашки повітря, що приніс павук, почали роздувати не сітку, а сріблясте полотно шатра, в якому буде мешкати водяний павук.
Срібляста полотняна куля-аеростат, що його надимало повітря, намагалася злетіти вгору, але канати, які прикріплювали її до стовбурів підводних дерев і до непорушних предметів, не відпускали, міцно тримали.
Мій пліт перекинувся коло аеростата. Але під водою я побачив, як сріблянка споруджує новий аеростат. Поступово я звик до прозорих підводних напівсутінків і почав розрізняти: віддалік і наді Мною висіли інші аеростати. Сріблясті, легкі, всі вони були схожі один на одного їх багато.
Ставало дедалі важче дихати, паморочилося в голові — бракувало повітря. Час, давно час вибратися на поверхню. Та я зволікав, роздивлявся аеростати, що погойдувалися у різних місцях. Добре вдивившись, я побачив, як в одних підводних дзвонах павуки — сріблянки відпочивали, підібгавши ніжки, в інших — пожирали спійману здобич.
Скільки ж тут сріблянок? Скільки сріблястих аеростатів понабудовано і прив’язано до підводних рослин? І де, під яким з них, біля якого аеростата шукати мішок із щоденником?
Хто там блукає по дну Великої Повільної річки, хто ходить, раптом зупиняється, нахиляється, бере щось у руки, піднімає, вдивляється, озирається і знову бреде далі?
Маленький чоловічок із скафандром на голові, із скалкою гострої черепашки в руці та з в’язкою канатів, перекинутою через плече.
Він шукає свій щоденник, який треба передати людям, — щоденник дослідів, спостережень та відкриттів, зроблених у Країні Дрімучих Трав, щоденник, сповнений відомостей, які збагатять науку і життя людей.
Виринувши з оселі сріблянки і повернувшись назад на берег, я вже інакше, спокійно й сміливо, дивився на Велику Повільну річку. Хіба не для мене в її глибинах сріблянки будують і наповнюють повітрям свої житла? Я підпливу до одного з них, найменшого, і гострою скалкою черепашки переріжу канати. Цей дзвін, повний повітря, я одягну на себе і спокійно піду по дну річки шукати свій щоденник. А коли вичерпається повітря в скафандрі, я заміню його іншим. Винишпорю, огляну всі закутки дна річки.
Аеростат, наповнений повітрям, повинен злетіти, коли я переріжу канати. Але каміння на дні річки багато — я його підв’яжу, мов грузила, до канатів, і аеростат не випливе на поверхню.
Щодня міняв я скафандри, нишпорив уздовж берега, оглядав підводні кущі, стовбури, гілля, листя… Пригоди? Їх було багато. Одного разу я ступив крок-другий у скафандрі і раптом відчув — задихаюсь. Скафандр був великий, але мені чомусь бракувало повітря. Насилу вивільнив голову і виплив на поверхню води. А коли аеростат прибило до берега, я розгледів: у своєму гнізді сріблянка сплела другий поверх. Міцним прозорим полотном відокремила вона перший поверх від другого, де лежали яйця, маленькі яйця, з яких вилупляться павучата. Звичайно, в таких випадках сріблянка сидить біля входу на перший поверх — стереже. Та цього разу “господиня”, мабуть, кудись відлучилась. А я, не помітивши, натягнув на себе двоповерховий аеростат.
Незмінно щодня я спускався на дно річки, вибирав порожню оселю сріблянки, перерізував канати, прив’язував до них камені-грузила і, одягнувши цей скафандр, пересувався по дну річки, долаючи опір води. Шукав мішок із щоденником.
Та годі, чи не краще припинити пошуки, згадати все, що було записано, і розпочати новий щоденник? Але ж процес писання триватиме дуже довго. Здобувати, виготовляти папір, чорнило, пера — скільки часу на це піде! І вийде, що я пишу не швидше, ніж за часів клинопису.
Нових відкриттів, про які треба сказати людям, багато, дуже багато. А життя таке коротке…
Але настав день, година, мить, і я побачив у воді свій мішок із щоденником.
Пам’ятаю, того ранку я прокинувся з відчаєм у душі — час припинити всі розшуки. Потім знехотя почав готуватися до спуску, подивився на річку, і несподівана радість надії пойняла мене.
Звичайно, не з неба впали надія, впевненість і радість. Все значно простіше. Скільки разів я помічав, що в одному із заворотів берега течія уповільнена. Помічав, але не думав про це. Того ранку, коли, втративши надію знайти щоденник, я підійшов до берега і подивився на річку, то зробив простий висновок: пливучи, мій щоденник міг зупинитися в затоці, де течія була майже непомітна. І в душі виникла спокійна впевненість: сьогодні я знайду щоденник. Пам’ятаю, як зіткнулися два почуття: відчай і надія. І одне з них — відчай — тануло, зникало.
Спустився на дно річки. Із скафандром на голові добрався до закруту річки. Побачив: за кілька десятків кроків від мене, біля входу в затон, під гілкою підводного дерева, лежав мій мішок із щоденником.
Та не здивувався, не скрикнув — задихнувся від радості. Здалося дивним: як це я раніше не здогадався зайти в затон? Певно, мій мішок-кокон довго плив, гойдався на воді. Але мотузка розв’язалася, вода просочилась у мішок, і він опустився на дно. Звичайно, вода не торкнулась аркушів щоденника: пакунок щільно запечатано — вкрито воском.
Ось вона — праця тисяч і тисяч годин самотнього життя в Країні Дрімучих Трав, безперервна моя розмова з людьми, яких я не побачу ніколи, ніколи! Ось він — вірний супутник моїх неймовірних пошуків, мовчазний свідок кумедних пригод, одчайдушних випадків, страшних подій, мій помічник у роботі, пошуках і спостереженнях. Єдиний друг, кому звіряв я свої думки, знахідки і відкриття в безсонні тривожні ночі, повільні світанки та задумливі заходи сонця. Ось він, мій щоденник! За кілька кроків від мене.
Я щільніше натягнув на голову скафандр. Ступив крок.
Та взяти щоденник мені не пощастило.
Вхід до затону перегороджувало якесь підводне дерево. За ним лежав мій мішок із щоденником. Щоб узяти його, треба було обійти дерево. Я хотів увійти в затон зліва, але дорогу мені заступила висока спіральна споруда.