Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Під сильним ворожим тиском до 14 червня наш фронт відкотився на лінію р. Яланець до м. Томашполя включно. Впродовж трьох днів велись оборонні бої. Вперті атаки ворога, підбадьореного успіхами на Польському фронті, ми відбивали з великими втратами для червоних.
17 червня наша армія відійшла на лінію р. Мурафи. Протрималась тут майже два тижні.
1 липня внаслідок відходу Польської армії з-під Києва майже на лінію Старокостянтинів — Проскурів наша армія відходить на лінію Могилів — Лучинець — Копайгород. Кінна дивізія прикривала відступ піхоти. Під час відходу в годинах вечорових ворожа кіннота атакувала дивізію, яка маширувала в такому порядку: штаб дивізії, полк [ім. Максима] Залізняка, батарея Чорного полку, 3-й кінний полк і останнім — Чорний полк.
Полковник [Іван] Омєлянович-Павленко мав можливість прийняти ворожу кінноту на кулемети, а замість того подав команду спочатку риссю, а потім, щоб вискочити з кліщів, в які брав нас ворог, — галопом… Перегони ці тяглися понад три кілометри. Я галопував з почтом за своїм полком.
Стемніло майже зовсім, як наздогнав старшина з батареї і повідомив, що під другою гарматою вбито двох коней. Це сталося у глибокому ярі, і треба було кинути аж три гармати, аби затримати ворожу кінноту на пару хвилин, щоб дати можливість гармашам перепрягти…
Я подав команду:
— Чорні, стій!
Усе галопувало далі.
Невже не виконають мого наказу і я залишуся з десятком моїх ординарців?
Чути було, як по колоні кричали: "Стій!" Нарешті остання сотня затрималась, а що з рештою — в темряві не було видно.
Я подав команду:
— В атаку! Слава!
У сотнях кричать "Слава!", а вся сотня стоїть до ворога плечима…
Із сотень почали вискакувати поодинці старшини і козаки та ставати купою за мною. В цей час доходила вже і ворожа кіннота, яка, переслідуючи, розтягнулась так, що спочатку між нами вскакували поодинокі вершники на кращих конях, а потім і групами по кілька чоловік. Чути було хрякання шабель, мов по глиняних горшках, — то чорні частували "гостей"…
Нарешті стовбняк, у який попали сотні, минув. Повернулися лицем до ворога і зі звичайною бравурою Чорних пішли в атаку. Підтримав нас 3-й кінний полк, який, маючи на чолі свого командира полковника [Олександра] Вишнівського, пішов праворуч від нас.
Ворожа кіннота не прийняла нашого удару на шаблі й почала тікати. Під час переслідування, як часто зі мною траплялось, я зарвався, вискочивши занадто вперед. По дорозі побачив групу вершників до 20 люду, до якої і підскакав, бо був певний, що то свої. Уже розкрив рота, аби запитати, якої сотні, як почув лайку з розставленням усіх родичів "по кутах", як тільки це вміли большевики:
— Ти пасматрі, такой-сякой син, что ти надєлал сваімі пулємьотамі!
Справді, навколо валялися трупи коней і людей… Виручила темрява — мені не пізнали того, хто нагнав їх на власні кулемети.
По дорозі зустрів двох своїх козаків і вже з ними наздогнав полк.
Батарею врятували. В цьому бою отримав поранення полковник [Олександр] Вишнівський, добрий командир полку і прекрасний колега, який із власної ініціативи прийшов на допомогу Чорному полкові, а 2-й полк [Івана Литвиненка], маючи на чолі штаб дивізії, покинув нас напризволяще. Мали ми і втрати: трьох козаків поранено, шестеро загинуло — як видно, зарвались у темноті й були порубані ворогом.
Здобуто близько 30 коней.
Червона кіннота — наші старі знайомі: 115-й і 116-й полки
Не до смаку Чорним запорожцям воювати в такий спосіб. Уже наступного дня старшини полку, переживаючи вчорашній бій, питали: чому дивізія втікала? Склад дивізії — понад 700 шабель, а ворожа бригада — неповних 500… Ми вже не раз мали з нею бій, і завше ця бригада від нас утікала, а тут слухай тільки штабу, який завжди готовий відходити…
У ніч на 4 липня ворожа кіннота, прорвавшись у районі м. Бара через фронт 12-ї польської дивізії, попростувала на Проскурів.
5 липня видано наказ про загальний відворот на лінію р. Збруч.
Відворот почався 6 липня.
Армія весь час ішла уступом вперед на спільному фронті, на кожному кроці стримуючи ворожий наступ. Окрема кінна дивізія, а разом з нею і Чорний полк переважно йшли в ар'єргарді.
10 липня кінна дивізія перейшла в район Балина і затрималась у Слободі Балинській. Чорний полк розташувався в маєтку. Наша батарея стала на позицію.
На фронті — Київська дивізія.