Викрадення в Тютюрлістані

Тієї ночі ніхто й носа не виткнув надвір. Тільки подвоєна сторожа никала завулками, їй вдалося навіть спіймати кілька бліх, що обпилися крові й заснули в підворіттях. Решта поховалася в підвалах, загрожуючи безпеці міста. Через тиждень після цих подій якась бабуся задрімала в церкві, і блохи обгризли їй коліно до кістки.

Розійшлася чутка, що схоплений крадій затявся й не хоче виказати своїх спільників. І, щоб зламати його впертість, нібито довелося взяти злочинця на тортури.

Півень, мов ошалілий, товкся по хаті, ламав у розпачі крила. Та дарма, він був безсилий. Як тут допомогти приятелеві? За цю ніч гребінь у нього зовсім посивів.

— Поки присуду нема, іди до замку! — крикнув він, торсаючи розіспану королівну. — Ти мусиш його врятувати!

— Я не вийду звідси, аж поки знов стану гарна, — брикалася під ковдрою Віолінка, плачучи в подушку.

— Не займай її, — обізвалась Хитруся, — прийде цапок з ліками, тоді сам приведеш її перед очі короля. Той тільки гляне — і вже буде в твоїх руках! Я теж тремчу за Мишібрата.

— Твоя правда, — шепнув півень. Він став біля відхиленої віконниці, прислухаючись, чи не чути кроків. Але цапок не йшов. По бруку, заляпаному молочним сяйвом місяця, дудніла тільки хода озброєної сторожі.

Тим часом цапок скрадався безлюдними вулицями. Дзиґарі роздумливо вибивали години. Кам’яні леви проти місяця потягалися і позіхали, за цілий день їм набридло сидіти нерухомо. Вони широко роззявляли щербаті пащі, в які за дня діти безкарно вкладають рученята, гукаючи: «Вкуси мене, левику!»

Цапок увесь тремтів і тулився до мурів. Вервечками тіней пропливали по стінах сни — на вбогих злинали маренням про заставлені столи, багатіїв та скнар терзали можливістю втрат, картинами розорення, яке неминуче принесе близька війна. Солдатам снилися біваки, гривасті коні й вогнища, і то так ясно, що аж міська сторожа зупинялася, помітивши червоні відблиски пожежі в спальнях та альковах. У глибокій прохолодній тиші цапок перебігав від одного рогу до другого. Білястою плямою сунув по залитих місячним сяйвом вуличках, і здавалося, що то вітер несе клапоть паперу. На бігу стискав ратичкою своє боязке серце, а може, сховану на грудях торбинку з дукатами.

Підкравшись до фургона, придавленого тінню ратушної башти, цапок виразно почув голосіння Дримби й тупіт решти бліх, які силкувалися вирватись на волю. Він нечутно штовхнув двері і, відгорнувши заслону, ввійшов у півтемне приміщення.

Тут пахло дикими звірами, вітром, шерстю та всіляким зіллям, що пучками сохло під стелею. Хоч кроки приглушував грубий шар тирси, насипаної на дошки, блохи зачули чужого й перестали скреготіти зубами об грати, тільки зирили на запізнілого гостя при жовтому світлі каганця, блискаючи налитими кров’ю очиськами.

— Хто там? — гукнула з глибини Дримба.

— Це я, — тремтячи, озвався цапок. Над своєю головою він побачив жаб’яче опудало і кілька прив’язаних за ногу, загиблих від спраги мухоморів. Це нагадало йому про власну ганьбу, він зібрався на силі й ступнув уперед.

— Чого тобі треба? — спитала, виринувши з темряви, Дримба. Срібні монети, вплетені в її чорні коси, замерехтіли, мов іскри.

— Циганочко, моя красуне, — усміхнувся цапок, облизуючи шорстким язиком бліді губи, — масті треба, ліків сильних і помічних.

Пильно вдивилася в нього Дримба, щоб угадати, від якої недуги шукає ліків.