Викрадення в Тютюрлістані
- Автор: Жукровский Войцех
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Київ
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Викрадення в Тютюрлістані». Краткое содержание книги:
— Досить з нього, якщо він успадкує від мене чесне ім’я і крило, не заплямоване жодним негідним вчинком. Я мушу це зробити задля королівни.
— А вони справді золоті? — шанобливо спитав Мишібрат, доторкнувшись до них м’якою лапкою.
— Слухайте… Я був у найкращих аптекарів і лікарів, усі в один голос сказали: лікування буде тривале й дороге, вони можуть за це взятись, але за наслідки не ручаться. Тільки один підпільний цирульник, — а ми знайомі ще з часів походу на Блабону, — щиро признався мені, що медична наука тут безсила і тільки сам циган може зняти чари.
— Але ж він цього не зробить!
— Звісно. Мозоль продає всякі ліки: від різних хворощів, від безсоння й нещасливого кохання, а люди шепчуть, буцім і отруту… Недурно ж він має перегінні апарати і студить в ретортах відвари… Тут треба неабиякого хитруна, щоб з ним поторгувався й вирвав таємницю чарів. — Півень обвів очима заклопотані обличчя друзів. — Ніхто з вас не годиться, бо він миттю впізнає й про все здогадається…
— А може, попросити когось із твоїх товаришів?
— Ні, їм не можна довіряти таємницю, вони такі простосерді — відразу пробовкнуться.
— Спершу треба роздобути грошей, а тоді, може, щось придумаємо.
Вони допили лимонад. Кіт уже від дверей вернувся і, озирнувшись, крадькома висипав солодкі крихти з блюдця в ласо роззявлений роток, пригладив вуса й подався за друзями.
Було тепло. Дерева в поблизькому парку вже вдягли осінні шати й здіймались угору, мов золоті та мідні вітрила. По газонах бігали діти, збираючи пучки барвистого листя. Проїхали екіпажем якісь дами в розмаяних вуалях. У тінистих, вогких алеях шерхотіли шини, цокали копита.
Півень зайшов до ювеліра. В темному заулку східці вели вниз, мов у нору. Довелося стрибати по вичовганих приступках. У півтемряві ювелір Борсук, що ніколи не скидав шуби, підніс медалі до лампи і, вставивши в око лупу, розглядав їх довго й уважно.
— Золото, — шепнув занепокоєний півень.
— Гм… трохи золота тут є. — Борсук почалапав у глиб крамнички і, підозріливо озираючись, відчинив касу.
— Дякую, шановний пане, — потис йому лапу півень.
Борсук з гідністю вклонивсь і схилився над розібраним годинником, прислухаючись до нерівного цокання.
«Старий парубок, тому такий відлюдько. Посватати б за нього нашу Хитрусю, та б його розворушила», — думав півень, збігаючи вгору сходами.
— Скільки дав?
— Дванадцять дукатів.
Мишібрат аж свиснув. Друзі попростували до мурів, на оборонні вали міста. Трава вже зруділа. Золотими лелітками осипалося листя з беріз. Обіч ватага хлопчаків запускала паперових зміїв.
Друзі посідали на кам’яну лаву. Перед ними лежало місто, напоєне сонцем, прекрасне й сонне.
Капрал узявся за крило й став перебирати перо за пером:
— Гіпця й Вузлика до цигана не пошлю, це такі урвиголови! Майстер Пігула нічого не виторгує, той його обдурить. Гармаш Бахкало — шляхетна душа, але і щирий, і випити любить. А більше вже послати нікого…
— А ме-е-е-не-е-е… А ме-е-е-не-е-е… — озвався голос зі схилу, і, повернувши до друзів хитрий білий писок, хтось подерся вгору, тягнучи по траві мотузку, якою були спутані його ноги.
— Цапок! — скрикнув півень.
— Так, це я-а-а… — забекав той, скромно стаючи збоку.
Капрал Пипоть задумано розглядав його.
— Слухай-но, ти тепер звичайнісінька миршава коза. Мабуть, набридло нести покуту? Ти міг би знову здобути пошану й загладити давні провини. Але чи можна тобі довіряти?
— О так, шляхетні панове, я ж стільки витерпів!
— Так от: підеш на Старий ринок, де стоїть цирковий фургон цигана Мозоля, і купиш у нього ліків, щоб вибілити цю дівчинку. Ось, на тобі дукати. Але якщо зрадиш, начувайся.
— Якщо зрадить, — нявкнув Мишібрат, — то ми просто повісимо його на першій-ліпшій гілляці.
— Їй-богу, я не підведу вас, добродії, — жалібно мекав цапок. — Поклявся б рогами, та вже їх не маю.
— Я вже чув цю клятьбу…
— Не підведу, добродії, присягаюсь, — белькотів крізь сльози цапок, ратичкою притискаючи дукати. — Дайте я вам ноги поцілую, — схилився до їхніх колін.
— Затям собі, брате: ця вірьовка, від якої я тебе звільню, висить на сухій гілляці і нетерпляче жде!
— О милосердні душі, о золотенькі панове, все для вас зроблю, щоб так жила моя бабуся Мекуля, — шепотів цапок, і в його вузьких очицях блищали сльози.
— Ріж! — махнув крилом півень.
І Мишібрат розрізав пута.
Цапок, радий, зірвався з місця.
— Вмить для вас облагоджу це діло, ще сьогодні вночі матимете всі ліки. Слово купця!