Викрадення в Тютюрлістані
- Автор: Жукровский Войцех
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Київ
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Викрадення в Тютюрлістані». Краткое содержание книги:
— Хвіст… — стогнав Мишібрат. — Ви мені вирвете хвіст!
Судді мовчали, скреготіла стара машина.
— Несила на це дивитися, — шепнув король Барило, — може, звільнимо його?
— Як несила дивитися, то заплющ очі, — просичав король Цинамон. — Треба ж з нього нарешті витягти правду!
— Ваша милість, — звернувся раптом кат до судді, — чи можна поставити одне запитання цьому негідникові?
Суддя кивнув. Циган заговорив з глумливою ласкавістю:
— Ми вже знаємо, що ти, Мишібрате, невинний, але скажи тільки одне: капрал Пипоть мав щось спільне з викраденням королівни?
Скатований Мишібрат мовчав. Тоді Мозоль ударив кулаком по натягнутому, як струна, хвості.
— Ня-а-а-ав! — зойкнув по-котячому підсудний.
— Він признався! — з тріумфом гукнув кат, — Ви чули: ясно сказав, що мав! А якщо півень доклав до цього крил, то й цей молодець теж, і лисиця, бо це нерозлучна трійця.
— Смертна кара, смертна кара, — забубоніли судді, ставлячи хрестики на пергаменті.
«Іменем короля Барила суд засуджує на смерть крадіїв дітей: Мишібрата Нявчуру, а заочно лисицю Хитрусю й півня Мартина Пиптя. Кому вони попадуться до рук, той може безкарно їх убити. Що ж до присутнього тут Нявчури, то вирок має бути виконано на світанку».
Розпустили пута, і Мишібрат безживно зсунувся на мокру кам’яну підлогу.
Судді, грюкаючи пюпітрами, залишали зловісне підземелля. Прислужники покинули напівживого Мишібрата посеред зали. Король Барило втішав близького до розпачу короля Цинамона:
— Терпіння, любий мій, може, вранці він заговорить, і ми натрапимо на слід…
Король Цинамон мовчав, але стиснуті губи й насуплені брови свідчили, що в його душі визрівають грізні рішення.
У глибокому підземеллі з тихим сичанням догоряли смолоскипи, останні піщинки з шурхотом пересипалися в пісковому годиннику.
Ніч чекання
Півень більше не міг витримати в самоті. Остогидло визирати крізь прочинену віконницю. Здавалося, що він скоріше про щось дізнається, коли сяде біля дверей. І капрал збіг крученими сходами до головного залу.
Сиві димки з люльок снувались у світлі ламп. В альковах біля колон, попиваючи золотисті меди, гомоніли лицарі, проїжджі купці й міщани. Капрала Пиптя відразу запросили до компанії. Крізь грубі грані скляниць яскрилось червоне вино. Півня дрижаки брали на саму думку, що така Ж червона і кров його вірного друга й побратима, яку, може, завтра проллє кат. І він не зводив погляду з дверей, чекаючи на цапка. Але товариші з часів давніх походів підступали до нього, панібратська ляскаючи по плечу, й весело забалакували.
Що він мав робити? Розважався й собі з усіма. Але тривога за ув’язненого приятеля не давала йому безоглядно поринути у веселощі.
Марно очікуючи пліток з міста, він чув поряд розмову двох п’яничок. Ця пара була з тих шахраїв і хвальків, які, одержавши від короля лицарське спорядження й дукати на дорогу, виїздили за місто і в найближчій корчмі пропивали гроші й коні. Потім пішки вертались до замку, розповідали про свої пригоди й присягалися, що вже напали на слід, показували гулі та синці, яких понабивали, сп’яну звалившися з лави. Скаржилися слізно, що на них підступно напали й пограбували. Мовляв, мало не наклали головою, захищаючи королівну! Та як тільки видурювали нову допомогу й напихали грошвою калитки, одразу зникали в заулках, і найчутливіші носи поліцейських собак не могли винюшити їхніх слідів, що губилися серед запахів солоного мигдалю та смажених на рожні шашликів. Часом ці два пияки виринали з сутіні досвітку, тримаючись попідруки, і будили сонних міщан, виспівуючи на все горло.
Півень тремтів від обурення: коли б йому їхні гамани та обладунок, циган уже давно сидів би за ґратами. А так його, Мартинів, найближчий друг за своє чуле серце може заплатити життям… Півень прислухався, чи не чути кроків у спустілих вуличках, але знадвору крізь щілини тільки тягло холодом. Було темно й тихо.
Невже цапок піддурив? Капрал не мав уже ані гроша. Не бачив і шляхів до порятунку. Небо на сході засріблилось, ніч кінчалася. Мимохіть півень слухав, що торочив, вимахуючи руками, гладкий шляхтич. Очі в нього запливли салом, мов яєчня на сковороді.
— Здибав я його за отим гаєм, і в мене аж серце тьохнуло, — ну, думаю, це лицарська смерть до мене їде, Кінь сухоребрий, облізлий, а на ньому — худий як тріска вершник у чорному панцері. За ним зброєносець б’є віслюка босими п’ятами.