Викрадення в Тютюрлістані

Півень більше не міг витримати в самоті. Остогидло визирати крізь прочинену віконницю. Здавалося, що він скоріше про щось дізнається, коли сяде біля дверей. І капрал збіг крученими сходами до головного залу.

Сиві димки з люльок снувались у світлі ламп. В альковах біля колон, попиваючи золотисті меди, гомоніли лицарі, проїжджі купці й міщани. Капрала Пиптя відразу запросили до компанії. Крізь грубі грані скляниць яскрилось червоне вино. Півня дрижаки брали на саму думку, що така Ж червона і кров його вірного друга й побратима, яку, може, завтра проллє кат. І він не зводив погляду з дверей, чекаючи на цапка. Але товариші з часів давніх походів підступали до нього, панібратська ляскаючи по плечу, й весело забалакували.

Що він мав робити? Розважався й собі з усіма. Але тривога за ув’язненого приятеля не давала йому безоглядно поринути у веселощі.

Марно очікуючи пліток з міста, він чув поряд розмову двох п’яничок. Ця пара була з тих шахраїв і хвальків, які, одержавши від короля лицарське спорядження й дукати на дорогу, виїздили за місто і в найближчій корчмі пропивали гроші й коні. Потім пішки вертались до замку, розповідали про свої пригоди й присягалися, що вже напали на слід, показували гулі та синці, яких понабивали, сп’яну звалившися з лави. Скаржилися слізно, що на них підступно напали й пограбували. Мовляв, мало не наклали головою, захищаючи королівну! Та як тільки видурювали нову допомогу й напихали грошвою калитки, одразу зникали в заулках, і найчутливіші носи поліцейських собак не могли винюшити їхніх слідів, що губилися серед запахів солоного мигдалю та смажених на рожні шашликів. Часом ці два пияки виринали з сутіні досвітку, тримаючись попідруки, і будили сонних міщан, виспівуючи на все горло.

Півень тремтів від обурення: коли б йому їхні гамани та обладунок, циган уже давно сидів би за ґратами. А так його, Мартинів, найближчий друг за своє чуле серце може заплатити життям… Півень прислухався, чи не чути кроків у спустілих вуличках, але знадвору крізь щілини тільки тягло холодом. Було темно й тихо.

Невже цапок піддурив? Капрал не мав уже ані гроша. Не бачив і шляхів до порятунку. Небо на сході засріблилось, ніч кінчалася. Мимохіть півень слухав, що торочив, вимахуючи руками, гладкий шляхтич. Очі в нього запливли салом, мов яєчня на сковороді.

— Здибав я його за отим гаєм, і в мене аж серце тьохнуло, — ну, думаю, це лицарська смерть до мене їде, Кінь сухоребрий, облізлий, а на ньому — худий як тріска вершник у чорному панцері. За ним зброєносець б’є віслюка босими п’ятами.