Викрадення в Тютюрлістані

Миттю розп’яли Мишібрата на вузькому столі, стягли ременями передні й задні лапки. Кажани пищали, б’ючись об склепіння, з якого фіолетовими краплями капала вода. Цирульник у довгій завитій перуці поклав руку на пульс підсудного.

Кат, смикнувши Мишібрата за вуса, запхнув йому між стиснуті шелепи шкіряну лійку. Даремно нещасний силкувався виплюнути її, лійка зайшла аж у горло. Витріщеними очима він водив за прислужниками, які крутилися біля стола. Серце неспокійно стукотіло, але в ньому жила тверда рішучість зберегти вірність товаришам, не виказати їхньої схованки. Інакше вони загинуть, їх одразу віддадуть до рук циганові, який зумів обдурити навіть суддів. І якщо Мишібрату судилося вмерти, то життя своє він віддасть за шляхетну справу, за звільнення королівни. Зі страху шерсть у нього стала дибом, але втішала думка, що півень і Хитруся доведуть діло до кінця. Та хоч правда виявиться, хоч цигана покарають, його, Мишібрата, вже не буде. Купка білих кісточок навіки залишиться під вичовганими плитами підземелля. І йому стало так шкода себе, що сльози дзюрком потекли по вусах.

Цирульник вийняв великого годинника, труснув ним раз, другий, приклав до вуха. Упевнившись, що годинник справний, дав знак: можна починати. Прислужники подали катові глечик молока. Мишібрату раптом здалося, що його душать. Він похлинувся, піна виступила в кутиках рота, кілька краплинок бризнуло з носа. Довелося ковтати.

«Ну, якщо цим мене хочуть зламати…»— усміхнувся він в душі. Але глечики підносили один за одним. Холодна рідина потоком лилася в горло. Дикі очі цигана зловтішно спостерігали болісну гримасу на мордочці нещасного. А в кота живіт уже розпух, мов надувна куля, ще один ковток — і він лусне, чвиркне фонтаном ненависного молока. Але в лійці знов дзюрчало.

«Прощайте, друзі, прощай, сонечко», — подумав Мишібрат і зомлів.

Тоді цирульник, відчувши, як слабне пульс, звелів припинити катування.

Лійку витягли. Хлюпнули в очі водою.

— Скажеш правду? — спитав суддя.

Мишібрат кивнув головою.

Хто викрав королівну Віолінку?

— Ци… ган… Мо… золь… — прошепотів кіт.

Заскрипіли по пергаменту пера протоколістів.

— Та де ж запеклий злочинець, — перемовлялися на лавах судді. — Нічого не вдієш, спробуємо колесо, треба зламати його впертість… — І почалося колесування.

З кутка витягли заіржавілу махину, що віками стояла без діла. Циган шнуром вправно прив’язав Мишібрату хвіст, лапки притисли защіпками до стіни. Другий кінець шнура перекинули через велике, обтикане цвяхами дубове колесо. Циган закрутив корбу. Заскреготів механізм, загриміли трибки, а давно не мащена корба злісно запищала: «Тер-пи, тер-пи, тер-пи».

Мишібрат застогнав, він мало не висів у повітрі, а велике колесо, обертаючись, помалу натягало мотузок. Лапки страшенно боліли, чоло зросив краплистий піт. Бідолаха одчував у натягнутому хвості кожну кісточку, здавалося, ще трошки і хвіст вирвуть. Поруч стояв катів помічник, він співчутливо шморгав носом і обтирав котові мордочку мокрою ганчіркою.