Викрадення в Тютюрлістані
- Автор: Жукровский Войцех
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Київ
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Викрадення в Тютюрлістані». Краткое содержание книги:
— Вельможні пані й панове! А тепер номер, секретом якого наша родина володіє з діда-прадіда, номер унікальний, чудо дресирування: блошиний спів, воістину, — додає високомовно, — гідний того, щоб тішити слух королів.
Здіймається радісний, захоплений гамір. Потім усі змовкають, злягають на шнури загорожі і, сопучи з нетерплячки, витягують шиї.
Розсувається завіса у вишневі квітки, і виїжджає шестерна карета. В запрягу клусом біжать найросліші, найтупіші і найзліші блохи в гаптованих золотом попонах. Часом одна одну гризнуть за шию, завищать голосно, пирскаючи піною і підкидаючи голови з султанами із страусових пер. Серед тиші, яку порушують тільки зітхання зачарованих глядачів, маленька каретка з гуркотом тричі описує коло, і блохи, тупаючи по дошках, спиняються.
Тоді маестро стягає лосину рукавицю, недбало кидає на пісок і закасує лівий рукав. Безстрашно простягає до бліх руку, хоч вони присідають на задніх ногах і гарчать.
— Ну, поїхали! — гукає він.
І враз увесь запряг з копита рушає чвалом і виїжджає на оголену руку. Всі бліднуть і завмирають, бо циган виймає срібну шпильку і, вточивши шість крапель гарячої крові, в нагороду поїть нею хижаків. Од блошиного плямкання та цмокання аж мурашки по спині бігають.
На мить западає тиша, а потім під абрикосовим погідним небом хтось починає плескати. Немов збудившись зі сну, глядачі й собі б’ють у долоні. Під град оплесків дверцята карети розчиняються, і з неї вибігає одягнена в рожеву сукенку, з гітарою під пахвою, циганова улюблениця, славетна циркова зірка — Блохінелла!
Вклоняється раз і вдруге. Карета, на яку вже ніхто не звертає уваги, з’їжджає з руки, а блохи внизу стають півколом, мугикаючи в такт. Блохінелла злітає вгору, мов метелик, і стає на тонкій, як волосинка, натягнутій мотузочці, майже не видній на тлі вже позеленілого неба. Балансуючи гітарою, вона перебігає на середину й подає знак.
Внизу зривається спочатку незграйний крик, потім починає мугикати й співати хор. Угорі, хитаючись на тоненькій мотузочці, б’є по струнах Блохінелла, і дзвенить її тихий голос:
Захоплене зітхання пролинуло над майданом.
— Ти диви, таке манюнє і таке тямке, — сопла огрядна тітка.
Зараз за кріслами міських радників Гіпцьо по-змовницькому штурхав Вузлика:
— Гарно, еге?
— Здорово, але почухай мені спину, щось кусає!
— Радій, брате, — може, то блоха? Відкриємо власний цирк!
— Ех, якби нам Блохінеллу, тоді було б діло, було б діло… — мурмотів Вузлик, тручись спиною об край крісла.
Гіпцьо ляснув його в тім’я.
— Брате, я придумав!
Він уважно обвів очима заслуханий натовп.
— Я її струшу, а ти здіймай крик і лови в шапку! А потім — ноги на плечі!
Він спритно протиснувся поміж глядачами і сперся на бамбукову жердину, так що мотузочка трохи провисла. Потім, ніби злякавшись, відскочив убік, гнучка бамбучина відхилилася, мотузочка натяглася і, мов пружина, підкинула вгору розспівану Блохінеллу. Всі задерли голови і стежили за нею, зустрівши цей незвичайний трюк захопленим ревом.
Піднята ще вище подихом натовпу, Блохінелла закружляла в повітрі і, розпачливо вимахуючи гітарою, почала навкіс падати.
її ще видно було на тлі трохи потемнілого неба.
— Стрибай мені в руки! — волав циган, але, побачивши, що подмух зносить її вбік, нахилив голову і ринувся в юрбу.
Вузлик верещав, мов недорізане порося, запищали, заплакали діти.
Серед загального замішання блохи гризлись між собою, нарешті, плутаючись в упряжі, роздираючи барвисті костюми, поскакали в натовп, на брук, уже вологий од вечірньої імли.
Від болючих укусів міщани замахали руками і спробували тікати, стовпище завирувало, а злодії ще збільшували гармидер, кличучи на допомогу поліцію, самі ж у цей час спорожняли гамани переляканих тулебців.
Мозолеві здалося, що Блохінелла опустилась на чорну бороду бургомістра. Циган прискочив і, злегка притиснувши того коліном, розділив бороду на двоє пасом і став шукати блоху в густій зарості. Бургомістр тільки застогнав, але циган уже лазив навкарачки, визираючи свою улюбленицю на камінні поміж товстими литками міщан, що металися зі страху. То тут, то там витикалось його налите кров’ю обличчя, чулася вигадлива лайка й бідкання. Він був розорений. Дримба плачучи кликала Блохінеллу.
2
Переклад М. Лукаша.