Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
На обличчі старого з’явилося зажерливе нетерпіння; він рвучко кивнув, потираючи руки, зліз зі свого бакемана і поквапом почав розстилати просто посеред брудної вулиці шкуру, а на ній розкладати чи то шаманське, чи то чаклунське приладдя.
— Я передумав, — заявив зненацька Кисим, що уже встиг далеченько від’їхати. — Я сам відпущу його. І тебе теж.
Із цими словами він розрядив два пістоля — один у старого, другий — у Костя.
Потім під’їхав до чаклуна і помахом шаблі зітнув йому голову. І тільки тоді погнав свою конячку навскач.
Татари, які надто пізно зметикували, що до чого, звичайно ж, не наздогнали втікача. Поквапом зібравши награбоване, вони пішли на південь і забрали з собою полонених, залишивши тільки обгорілі кістяки домів, кістки розтерзаних людей, сморід — і Костя, який повз у своєму скаліченому тілі вулицею й благав небеса про милосердя.
І вовки та круки, учувши легку поживу, дочекавшись, поки підуть люди, принесли йому нарешті жадане упокоєння.
Розділ дев’ятий
Пані хазяйка
Рана виявилася глибокою, кров довго не хотіла зупинятися і все текла тоненькою цівочкою. Ну, перев’язали нашвидкуруч, Андрій нашептав на рану; кров зупинилась.
— Ми знов у Вирії, — чи то запитав, чи констатував Степан. — Слухай, а що, це так легко — туди-сюди скакати?
— Легко тільки пацюки плодяться, — віджартувався Андрій. — Ти про Джерела чув колись?
— Та я і про Вирій не дуже… — потупився вовкулак. — Мирон… пам’ятаєш, я тобі про нього розповідав — кобзар, який мене вчив? — він інколи про такі речі говорив зі мною, так я ж тоді капловухий був і життєрадісний, воно мені сто років не треба було. В одне вухо влітало, з іншого вилітало.
— Ясно. От що — давай-но спершу від’їдемо подалі звідси, а потім, якщо захочеш, я розповім про Джерела.
— Дядьку Андрію, — тихесенько покликав Миколка, який ще не зовсім оговтався після пригоди. — А… а ці за нами сюди не проїдуть?
— Ні. — Ярчук усміхнувся: — Ну, гаразд, дорогою вам дещо поясню. Джерел взагалі-то багато, але, як ти, Степане, висловився, «скакати через них» зовсім непросто. Тому що вони майже весь час виглядають як звичайні озера та річки. Їх тому і звуть Джерелами, бо пов’язані вони з водою, хоча інколи зустрічаються в землі чи у повітрі. Однак найзручніші і найбезпечніші — у воді. Я сказав, що вони на вигляд як звичайні озера, але насправді майже завжди вони і є звичайними озерами. І лише в певний час через них можна потрапити у Вирій чи навпаки, з Вирію у Яв. Іноді треба ще й слова знати заповітні чи дію зробити якусь таємну. По-різному буває.
— Ну, цього разу, дякувати Богові, обійшлося без таємних дій і слів, — зітхнув Степан. — А інакше б потрапили ми у Вирій хіба що після смерті.
Андрій промовчав, воліючи не видавати всіх секретів. Але справді, не встигни вони вчасно, довелося б Ярчукові зустрітися зі своєю смертю-кисимом набагато раніше, ніж він того бажав. Однак так уже вдало склалося, що сім років тому Андрій пригледів тут дві дуже цікаві осички, що схилили одна до одної верхівки і сплелися віттям, як місточком; вгледів він тоді і те, що місточок той непростий: якщо вимовити потрібні слова та вчинити відповідно, стає він Джерелом — рівно на сім ударів серця. Якраз вистачило, аби все Андрієве воїнство встигло проскочити.
І все-таки Ярчук не був упевнений, що вони у безпеці. Непокоїла думка, чи відірвалися остаточно від погоні, чи нема серед татар якогось штукаря, здатного відкривати Джерела — цього Андрій не знав. І тому намагався від’їхати якомога далі.