Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
Усупереч очікуванням старої, запах крові розбудив Степана. Той одразу все збагнув, але напасти не ризикнув, бачачи, що життя Миколчине висить на волосинці. Але запримітив він і те, чого ані старій, ані хлопчику поки що видно не було. На порозі з’явилися два чоботи — обидва на ліву ногу.
Ніздрі старої роздулися, наче в хижака, що відчув здобич, очі блиснули.
— О! — хмикнула вона. — Та ви ж до всього ще й привели мені давніх моїх утікачів! Ну хто б міг подумати!
Вона ледь ворухнулася, аби подивитися на чоботи, а Степан уже стрибнув. З неймовірною спритністю стара відштовхнула від себе хлопчика — назад, за двері — і змахнула руками. Вовкулак мовчки полетів у куток, забризкуючи підлогу кров’ю.
— Даремно ти… — почала стара.
Він плигнув знову — знав, що його чекає, але інакше не міг. Чоботи теж приєдналися — і накинулися на стару ззаду.
Миколка розгублено дивився на них, сидячи на холоднуватій вологій траві, відтак підхопився і помчав до хлівця, де був зачинений Орлик. Він розумів, що довго дядькові Степану не протриматися, навіть із допомогою самохідних чобіт. А дядько Андрій досі не прокинувся.
Орлик уже і сам з усіх сил рвався на волю. Ударами копит він пробив задню стінку, і якби не підбіг Миколка, все одно скоро звільнився б. Удвох вони кинулися до дверей, але — пізно.
З хати вивалився Андрій. (Його витяг, взявши зубами за комір, Степан, поки чоботи відволікали увагу старої). Лише тоді Ярчук прокинувся, але не встиг зрозуміти, що ж відбувається. Він тільки й спромігся перевірити, чи на місці заповітна скринька. Та висіла за спиною, в упряжі, яку Андрій не зняв на ніч, немовби передчуваючи біду; та й узагалі він із нею останнім часом не розлучався.
Майже на коліна Ярчукові раптом упали закривавлений лантух хутра, а потім — один із чобіт-самохідців. Хата дрібно затремтіла і метнулася у небо, розбризкуючи в усі боки шмаття моху і трав’яне дрантя. На місці, де вона стояла, чорнів прямокутник голої землі і корчилися хробаки (чи — обірване коріння?…), які поспіхом намагалися заритися якомога глибше, подалі від світла і дивної компанії на галявині.
— Втекла, зараза, — прохрипів кривавий лантух, на який перетворився після сутички зі старою Степан. Він ворухнувся, силкуючись підвестися, але тут-таки обм’якнув, заскавучавши.
Андрій, хоч не міг второпати, що сталося, розумів: жити вовкулаку лишалося навіть не години — хвилини лічені.
— Ех, братику! — зітхнув Степан. — Бачиш, як воно повернуло. Мене ж просили за тобою доглянути, а я не справився…
— Хто просив?!
— Та твій дивак зі скринькою… Він до мене зазирнув перед смертю. Попросив — сказав, гарний ти козак, але один можеш не впоратися. Так щоби я подбав… За те обіцяв звичайною людиною зробити, а не вовком. І от…
— Ти вже почав на неї перетворюватися, — прошепотів Андрій. — Пам’ятаєш, тінь у тебе свербіла? Я тобі ще сказав тоді, аби ти терпів. Так от, ти її не бачив, а я — роздивився. У людську вона у тебе перетворювалася, тому і чухалася! І шлунок у тебе тоді прихопило не від того, що ти з’їв щось! Ти ж води випив проклят-озерської, а вона лише для двоєдушців цілюща, а для звичайної людини — смертельна. А ти — між тим і цим, але більше все-таки людина. Ти — людина, розумієш?! Безперечно людина!
— Е-е, ні, братику, — сказав, дивно посміхаючись, Степан. — Я — син Божий. І тільки.
Голова його безвольно похилилася, тіло обм’якло — і Корж вирушив Господнім шляхом за небокрай.
Того, що сталося в хатинці, Андрій збагнути ніяк не міг. Судячи з усього, зіткнулися вони з давньою і неймовірно могутньою силою. Якби не Степан, що випхав Андрія з хатки, Бог відає, що б сталося.
— Але чому вона втекла? — вголос розмірковував Ярчук, допомагаючи Миколці зібрати нехитрі, після останньої пригоди значно збіднілі пожитки. — Здається, хотіла заволодіти скринькою — як і всім, хто нам зустрічається, саме вона потрібна. Але перевага була на боці старої. Тоді — чому?…
— Може, через чоботи?
Одинокий самохідець, схиливши халяву, стояв над Степановою могилою. Почувши запитання хлопця, він стрибками підібрався до Миколки і сиротливо потерся носком об його ногу.
— Вона, кажеш, раділа, що ми привели до неї «втікачів»… — задумливо протягнув Андрій. — А що, цілком може бути. Не даремно ж вони ховалися під стінами Вовкограда, за Ропушчиним Кільцем. Пам’ятаєш, я розповідав, що за межі отого Кільця мало хто може пробратися.
— Чого ж вони з нами пішли?
— Думали, певно, що захистимо їх. Та помилилися…
— А як же тепер?