Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
Ще сильніше його турбувало інше — розмова з Костем. Точніше — те, що нечисть чекав саме Ярчука, як чекали Андрія і ті, хто стояв за Костем. Кисим. І «та, яка все влаштувала», яка «сильніша за Кисима».
Та, додав він подумки, яка і спрямувала їх у Яв. Начебто-Миколчина-матір.
«Хоч і старий ти, Андрію, але, як і раніше, наївний і довірливий, обдурити тебе — що іншому висякатися, — лаяв він себе. — Побачив голу бабу — і останнього розуму позбувся, думати почав тим, що нижче пояса. От і маєш по заслузі».
Відчутно боліло ліве плече, хоча зазвичай після нашіптування наступало полегшення. Їхати на коні було важко, кожен поштовх віддавався у рані, і Ярчук, сказавши, що хоче пройтися пішки, сплигнув на землю. Стрибок ледь не доконав його, Андрій похитнувся і вхопився за сідло, щоб не впасти.
— Сильно зачепило? — спитав Степан. — Може, зупинимось?
— Давай до лісу, а там уже зробимо привал. — Йому дуже не подобався степ, що розкинувся навколо. Трава, щоправда, цього разу не витріщалася з верхівок чаклунськими очима, але… все одно, щось витало в повітрі, гірше, між іншим, за ковилові очі.
Сяк-так вони дісталися до лісу, але виявилося, зблизька він виглядає не краще за степ. Знову ж, ніяких чудасій у ньому не помітиш; оце і тривожило.
— Степане, ти нічого такого не відчуваєш?
Вовкулак, принюхуючись, покрутив головою з боку в бік.
— Наче ні.
— Слухай, а куди це наші чоботи завіялися? — раптом помітив Ярчук. — Через Джерело ж разом проскочили, а тепер щось їх не видно.
— Може, пішли на полювання, — хмикнув Степан. — Вибач, братику, але, як на мене, даремно турбуєшся. Весь час погано не буває. Колись наступає передишка.
— Ага. Тільки передишки інколи трапляються такі короткі, що ми їх не помічаємо. Ну, вибирай місце для привалу…
— Дивіться, а то не хатка часом? — гукнув Миколка. Він сидів верхи і зараз вказував кудись у хащі, на щось, видиме тільки йому.
— Зіркий хлопець, — схвально пробурчав Степан. — Збігаю подивлюся, що там за будівля, а ви поки тут зачекайте.
Повернувся він дуже спантеличений.
— Ну-у… Пам’ятаєш хатинку, яка над нами пролітала? — як дві краплі води схожа на цю, тільки вона землі міцно тримається. Всередині нікого. І слідів жодних. Навкруги все травою поросло, ні стежинки, ні гілок зламаних. Що скажеш?
— Заночуємо там, — вирішив Андрій. — Все одно далеко нам не відійти, а якщо той, хто живе в ній, захоче нас знайти, — знайде і в хатинці, і неподалік від неї. Згоден?
Степан скривився:
— Наче все правильно кажеш. Тільки на душі в мене неспокійно. Ви влаштовуйтесь, а я ще поблукаю поблизу — придивлюсь, принюхаюсь.
Хатка і справді міцно вросла у землю, лап не розгледіти (якщо взагалі вона їх мала, бо необов’язково ж, аби у хати знизу лапи росли…). Стіни, як і в тієї, найбільше схожі на величезні пряники, втім, надзвичайно старі, засушені, зі стертими краями. На віконницях — мерзенні морди. Двері були не зачинені.
«Найсмачніші яблука — в сусідньому садку. Але і собаки найзліші — теж там», — подумалось не до ладу.
— Яблуками пахне, — прошепотів Миколка, заходячи до хати.
Хоч і дошкуляло Андрієві плече, а перш ніж боки відлежувати, слід було попрацювати. Він розсідлав і почистив Орлика, перезарядив пістолі і тільки тоді міг розслабитися — зовсім трішки.
Зсередини хата виглядала набагато акуратніше. Піч, щоправда, була нетоплена, але біля припічка чекав невисокий стос дрів, тож незабаром розпалили вогонь. Їстівного у хаті нічого не знайшлося, але Андрій не переймався: він у будь-якому випадку змусив би своє «військо» харчуватися власними припасами, аби не ризикувати…
Перекусив залишками в’яленого м’яса хвостатих зайців, потім влаштувався на лавці біля вікна і заплющив очі. Лише на хвильку. Аби біль трохи вгамувався.
Про подальші події він дізнався вже набагато пізніше, від Миколки.
Повернувся з розвідки Степан, який заодно вдало пополював. Здобутий ним заєць цього разу виявився звичайною тваринкою, яких у Яві багато. Його засмажили, але Андрія вирішили не будити, просто відклали частку на завтра.
— Нехай відпочиває, — пояснив Степан. — Він у нас і так останнім часом знервований, а тут іще ця рана. Йому зараз поспати — саме те, що треба.
Миколка погодився із вовкулаком.
Умившись водою із струмка, що дзюркотів неподалік, теж налагодилися спати. Орлика відвели у невеличкий хлівець за хатою — і міцно зачинили, аби ніхто всередину не заліз. Хоча, як правильно зауважив Степан, кінь сам може постояти за себе, якщо хто здуру вирішить на нього напасти.