«Привид» не може втекти

— Втративши голову, за волоссям не плачуть, — засміявся Бадюк. — Беріть.

Незважаючи на заперечення Лежнєва, Бадюк приніс із холодильника і відкоркував пляшку вина, поставив на стіл фрукти. Довелося випити по чарці. Горін сидів недовго. Пішов на кухню писати якусь статтю. На випад Наталі — «Щось новеньке про Феміду?» — він не відповів. Лежнєв і Бадюк дружно розсміялися.

— Не за те батько сина бив, що журналістом став, а за те, що фейлетони писати почав, — усе ще сміючись, сказав Бадюк, та, помітивши, що Наталя насупилася, додав уже серйозно: — Ви не ображайтеся на нього, Наталю Сергіївно. За цього фейлетона він од мене дістав не менше ніж ви на оперативній нараді. А взагалі Женя непоганий хлопець; до того ж дуже здібний. Правда, запальний, упертий.

— У нього багато спільного з однією моєю знайомою, — всміхнувся Лежнєв.

— У нас, журналістів, взагалі багато спільного із слідчими, — підхопив Бадюк. — Змістовній статті, нарису, фейлетону завжди передує певний пошук, розслідування. Одначе нам на це дають значно менше часу, ніж вам. Адже газета живе тільки один день і разом з тим вона повинна жити кожен день. Звідси в газетярів і певна поквапливість — «сьогодні в житті, завтра в газеті», почасти дилетантство — сьогодні пишеш про математика, завтра про селянина, післязавтра про поета. Висвітлюючи конфліктні питання, я завжди дотримуюся чудового правила давньоримських юристів: «Вислухай і другу сторону». Причому, винну сторону, по-моєму, треба вислухати терплячіше, уважніше, ніж потерпілу. Правда теж різна буває. Ви згодні зі мною?

— Не зовсім, — сказав Лежнєв. — Правда — це істина, а двох істин одночасно не буває.

— А ви як гадаєте, Наталю Сергіївно?

— З мене нікудишній філософ, — ухилилася од відповіді Наталя.

— А хочете, я розповім вам історію, яка має безпосереднє відношення до нашої суперечки? — сказав Бадюк. — Не заперечуєте?

— Ми з Наталією Сергіївною, признатися, того, й прийшли, щоб послухати ваші історії, — усміхнувся Лежнєв.

— Це справді моя історія, — почав Бадюк. — Хоча стосується вона не так мене самого, як людей, що колись були моїми друзями. Багатьох із них уже немає на світі, і тому, виносячи їхнє життя на ваш суд, я дозволю собі не називати їхніх справжніх імен. Зробити це мені неважко, бо головні герої історії, про яку я хочу розповісти, довгий час називали себе іменами персонажів відомого роману Дюма: Атос, Портос, Араміс, д’Артаньян. Так, то було велике братерство мушкетерів, хоча ними цього разу стали четверо сосновських хлопчаків із восьмої середньої школи імені Рози Люксембург. Нашими гербами були латки на старих батьківських штанях, а кулаки довгий час замінювали нам шпаги. Походження ми були в основному робітничо-селянського. Одначе був і прошарок службовців. Із службовців походив Атос, він же, як відомо, граф де ля Фер, — найрозсудливіший і найстатечніший серед нас: коли він давав у морду комусь із городенківських хлопчаків, з якими ми частенько билися, то незмінно казав при цьому: «Я дуже шкодую, месьє, але в мене не було іншого виходу». Ми ніяк не могли перейняти в нього цю вишуканість — не вистачало витримки, та й виховання, як то кажуть, було не те: батько Портоса був вантажник; д’Артаньян виріс у селянській родині; ну, а батьки Араміса, сиріч — мої, все життя працювали на тартаку. Де вже нам було таким «штилем» розмовляти!