Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Він каже:
— Справді. Ось аж ніс почервонів… Тільки я не знаю ні вашої Машки, ні вашого хека…
Оглядаюся: Машка за мною стоїть. І парасольку ручкою до мене повертає.
— О, — зрадів я. — Ти мене чекаєш? А що в лісі здохло?
— Зараз здохне, — каже Машка. — І мене парасолькою по капелюсі.
Очкарик драпонув. Я тільки встиг крикнути:
— Терористка проклята. Хунти на тебе нема. — І заховався під лавочку…
Неандерталець
Мені вдалося впіймати живого неандертальця. У глухих Карпатах.
Видряпуюсь поміж густими заростями вгору. Раптом чую — щось хропе. Дивлюсь — не то вепр, не то ведмідь.
Простягнувся під буком. Я до нього — лишенько моє. Подоба людини. Тільки патлате й волохате.
Ясно. Дикун.
Витяг я із мішка альпіністську мотузку. Обмотав нею дикуна і прив’язав до бука.
Сиджу. Думаю. Що робити далі? Таке двометрове й десятипудове чудовисько я не дотягну на собі. Кликати когось на допомогу — даремно. І можна втратити те, що всьому вченому світові навіть не снилося. Потім, навіщо я маю ділити славу? Відкриття моє, а хтось буде пожинати лаври.
Я вже бачив заголовки газет світу: «Альпініст Буця упіймав первісну людину!», «Неандерталець та Буця», «Живий предок і щасливий нащадок…»
Предок промимрив і повернувся до мене спиною.
Узяв я фотоапарат. Клацнув спочатку його спину. Тоді потилицю. Потім спереду зайшов. У таких випадках треба кожну деталь у всіх ракурсах. Документ. Доказ. Науковці — народ прискіпливий. Не так легко повірять.
Дикун нюхом відчув техніку. Продер очі. Й на мене витріщився. Ніби не він первісна людина, а я.
— Ну, ну, — кажу. — Ти на мене так не дивися. Бо я можу образитися.
Він заплющив очі. Струсонув головою. Знову відкрив очі.
— Ти мені, — кажу, — вибач, що я тебе зв’язав і прив’язав. Але ж ти — дикун. Голова твоя не варить. Ноги на плечі — і пішов. А науці знову тоді ходити манівцями по твоїх слідах. А може, ще й мене верхньою кінцівкою по щелепі хряпнеш… А мені з тобою поговорити треба.
Культурно…
Він очима водив по верхів’ях дерев. Ніби з ними прощався.
— Мене не бійся, — пояснюю. — Я не кат. Я не варвар. Не людожер. Я — цивілізована людина. З двадцятого сторіччя. Твій нащадок. А зв’язав тебе для того, щоб нам вигідніше було поговорити…
Здається, мої слова до нього зовсім не доходили. Але, на диво, він лежав спокійно, сумирно, ніби чекав саме такої долі.
— Дивна ти, — кажу, — людина. Хоча б трохи сіпався, рвався.
Очі його дивилися крізь мене.
Не розуміє, з гіркотою подумав я. Треба якось інакше.
Тицьнув йому пальцем у груди:
— Значить, ти — це ти, а я — це я. Уторопав?
Неандерталець мовчав.
Ні, мислю. Треба переходити на загальноістотну мову.
Дістав рюкзак. Витяг звідтіля консерву. Пляшку.
В неандертальця ворухнулося воло. Він розкрив рота. Ніби чекав чарку.
Я хлюпнув йому з пляшки. Поклав шматочок м’яса. Дав хліба.
Він пережував. Проковтнув. Кивнув: мовляв, розв’яжи.
Я теж випив для сміливості. Розв’язав.
— Ну, розповідай, — кажу, — як ти дожив отак до нашого часу?
Мовчить. Тільки кінцівки розправляє. Ніби масаж робить.
Дав я йому ще.
Випив. Крекнув. Занюхав шкуринкою хліба. Точнісінько так, як сучасна людина.
Я поклав йому руку на плече. Погладив по патлатій голові:
— Молодець! Ще по краплі — й будемо як рідні.
Випили.
Мені нічого, а він розклеївся зовсім. Заревів своєї якоїсь дикунської пісні. Став танцювати навколо бука.
— А тепер, — присадив я його, — досить. Давай буду тебе вчити. Буду тебе окультурювати. Цивілізувати.
Дістав із рюкзака книжку.
— О ні! Тільки не це! — крикнув раптом сучасною мовою неандерталець.
Я витріщився.
Він затрусився, як у лихоманці.
— Спочатку ти навчиш мене читати, — мовив затинаючись, — а потім докорятимеш за те, що я не так читаю або не так розумію…
— Звідкіля ти узяв це? І звідки ти знаєш сучасну мову?
— Знаю. Предок мій був з цивілізованих. Бувай…
І чкурнув так, що за ним аж зашуміло…
Урвалося
Кажуть, урвалося. Садити будуть. Тих, хто «з чорного ходу», хто «з-під прилавка». Хто бере. Хто дає. І в медицині. І в магазині. І в інституті. І навіть там…
Переполох!
Приходжу до однієї. Завжди дріжджі брав.
— Ти що?! — каже. — Хочеш, щоб і мене, і тебе в каталажку посадили?..