Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Тут чуємо по тротуару: клац-клац, клац-клац. Повертаємо носи в один бік. І роти розкриваємо. Клацає дерев’яними підошвами. Прямо на нас. Донизу від талії усе рухоме і нерухоме туго обтягнуте джинсами. На плечах — тільки дві торочки, а решта — голе.
— Ось твоя риба! — каже Ваня. І розставив руки: — Тю! Тю! Тю!
Мої руки й собі розставилися.
І тут сталося таке, що й не снилося. Оте в джинсах підстрибнуло, як пружина. Дригнуло ногою. І Ваня Молдаван розпластався на тротуарі. Дригнуло другою. Я сів біля Вані. А оте з двома торочками на спині своїми дерев’янками далі. Як нічого не було. Тільки рукою нам помахало:
— Тю! Тю!
— Хуліганка! — крикнув їй услід Ваня. — Троглодита…
— І вже тихіше обурився: — Куди той комсомол дивиться?..
А я сиджу на тротуарі і розмірковую:
— Може, вона й не хуліганка. Але не мала рації… Бо колись дівчата ходили зодягнені від п’ят до голови. Ще й чадру носили. А ти, прецінь, повиставляла усе, що можна виставити. Повипинала усе, що можна випнути. Для кого це? Для тата? Чи для мами? А може, для свого чоловіка? Ні! Ти йдеш між люди. Ти йдеш повз мого друга Ваню Молдавана. Йдеш повз мене. І не просто йдеш, а вихитуєш тими джинсами. Мало перехожих з ніг не збиваєш. І моє око мимоволі за тобою косує. І мій ніс мимоволі за тобою повертається. І руки мимоволі…
Так що ж це виходить? Ти сама мене агітуєш і сама мене б’єш?
Тут Ваня Молдаван мої думки перебив:
— От тобі сон. От тобі з риб’ячим хвостом. Я б їх, крокодилів, у мішки зодягав, а не в джинси…
Впізнає чи не впізнає?
Стою під дверима. Читаю: «Слідчий прокуратури тов. Горобець». Аж в очах зарябіло. Невже той самий Горобець, що у студентські роки жив на моєму горищі? Худе, як налигач, і синє, як кабачок. Бороду носило, щоб не видно було, яке воно засмикане. І, дивися, вицвірінькалося. Слідчий прокуратури!
Скільки тих горобців через моє горище пролетіло. Інститут свій можна було б організувати. І нікого не ображав. До всіх по-людяному ставився. Господарство своє навіть довірив. Студент із сільськогосподарської академії за садом моїм дивився. Студент із зооветеринарного інституту нутрій доглядав. Філолог і математик з педагогічного сина Ванька натаскували. Постійно жив у мене студент із медичного інституту. Всяке може статися. У Клави поганий синдром. Ночами схоплюється. І по деревах лазить. Сусід казав, що це у неї спадкове. Від мавпи.
Жив у мене студент із інституту харчової промисловості. Майстер! З цукру гнав. З картоплі гнав. З абрикосів гнав. Казав, що навіть з каменю можна гнати. Якби тільки дріжджі відповідні знайти.
Студент із інституту фізкультури жив у мене. На довгі дистанції щоранку гасав. За місто. Тренуватися. Так я йому корзину за спину приладнав. Щоб він порожняком не ганяв. Туди різний непотріб з подвір’я виносив. А назад кролям траву. Чемпіоном став. Із плавання. Стилем «кроль».
А оце якось приходить. Горобець. Таке… Нижче трави і тихше води.
— Хазяїне, візьміть на квартиру…
— Куди я тебе візьму? У хаті й так ліжок, як у госпіталі під час холери.
— А я валетом із ким-небудь спатиму…
— На кого ж ти вчишся? — питаю.
— На прокурора.
— З тебе, — кажу, — прокурор, як із козячого хвоста віник. Ти хоч скарги писати вмієш?..
Тут у мене сусід — кровопивця. Цілими днями на саксофоні скиглить. А в кучі моїй порося. Тільки почує саксофон, стає на перегородку і співає. Хліба не накупишся… Нутрію якось мені підсунув. За червінець. З авітамінозом. Так я їй два місяці цибулю у хребет втирав. Щоб остаточно не полисіла. Потім синаша каже: «Тату, а вона ж інвалід. Вона рот розтулити не може. У неї верхній зуб за нижній заплівся». Так я взяв на квартиру студента із стоматологічного інституту. Такий бідовий хлопець. За кілька хвилин всі зуби й повисмикував. «Може, — питає, — і вам який заважає? То давайте, поки інструмент під руками…»
Поселився, значить, Горобець. А через тиждень якась мадмазель. Ледве у хвіртку просунулася.
— Хазяїне, візьміть на квартиру, не пожалієте. Я м’ясником працюю.
Хлопці як дізналися, кого я взяв, мало не цілували.
— Папашо, — кажуть, — ви нам кинули рятівне коло.
— Гаразд, — відповідаю. — Тільки не хапайтеся за нього всі одночасно…
Найміцніше схопився за неї Горобець. Шнурує поруч, як винищувач коло бомбовоза. Як супутник навколо матінки-землиці кружляє. Спочатку я думав, що його приваблює можливість на дурняк поправитися. Потім зауважив, що там діло сягнуло значно глибше. Любовна петрушка закрутилася.