Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Одного з них Сірко побачив на межі. На високих міцних ногах. Хвіст помелом. Настовбурчені вуха. Мабуть, батько його був із вівчурів. Передніми лапами щось завзято випорпував. Раз по раз принюхувався до дірки.
Із сусідського подвір’я дитячий голос покликав:
— Рябко! Рябко!
Підвів голову, повернувся. Далі знову глянув. Й знову заходився рити.
Нараз на межі з’явився руденький патлатий цуцик із обрубаним хвостом. Худі кривенькі ноги. Жовтий, ніби облізлий, ніс коцюбою догори.
Підбіг до Рябка. Понюхав кінчик його хвоста. Нахилився над ямкою й загарчав.
Сірко ще не бачив такого зухвальства. Біля чужої ямки поводиться, ніби коло своєї власної.
«Нічого, — подумав Сірко, — зараз Рябко ухопить тебе за патли, нахабо нещасний. Дух із тебе випустить».
Але Рябко, на диво, відскочив од своєї ямки. З жалем стежив, як цуцик, залізши в ямку, викидав звідти землю.
Від здивування Сірко перебакирив голову.
Та небавом довелося здивуватися ще раз.
Сірко стояв біля тину. Дивився, як посеред вулиці великий чорний Беньо, вигнувши хребта, гриз костомаху. Раптом де не взявся рудий цуцик. Гаркнув на Беня. Той вайлувато відскочив. А цуцик забрав костомаху й потягнув У кущі.
Якось на вулиці Сірко побачив, як цуцик підскочив до здорового кудлатого Рекса і вкусив за лапу. Здавалося, мить — і од цуцика зостануться тільки кігті. Але Рекс винувато заскавучав і, підібгавши хвоста, втік у кукурудзу.
Та найбільше здивував Сірка ще один випадок. Під кущем бузини, в холодку, сиділа Жучка. Сюди прибіг Рекс, приплентався Беньо. Потім смикнув Рекса за хвоста.
Тоді накинувся на Рябка. А ті лише відгавкувались. Та вискочив господар Жучки. Потягнув пужалном Рекса по хребту, усмалив Беня, зачепив Рябка, замахнувся на цуцика і… рука його з пужалном заклякла в повітрі.
Здивований Сірко так-таки нічого і не втямив.
— Слухай, — спитав якось Сірко вайлуватого Беня, з яким уже встиг обнюхатися. — Що ото за рудий? Пристав до мене вчора, як реп’ях до хвоста. Я йому ледь горло не перегриз.
— Ти що! — перелякано глянув Беньо. — Ти краще подалі від гріха. Барона через нього забрала будка. А Муху звинуватили, що вона скажена. Це ж Пуфик нашого гицля.
Хек… свіжоморожений
Гоша з тридцятої квартири — пророк. «Основне, — каже, — мати хороший настрій. А зіпсувати його — знайдеться кому».
Піднімаюся вранці. Моя благовірна вже роги на голові накрутила. Розфуфирилася. А мені на сніданок знову хека свіжомороженого під носа суне.
— У тебе що, — питаю, — капітан далекого плавання полюбовник? Щоранку хек і хек?
— Ні, каже вона. — У мене чоловік — водолаз. З калюж не вилазить.
Обмінялися компліментами.
Вона зауважила, що я неотесаний мужлан. Я сказав, що вона пронафталінена інтелігентка. Додав «пропади ти пропадом» і грюкнув дверима. Пішов підвищувати продуктивність праці.
Виходжу з будинку. Глядь: сидить якийсь тип на лавочці. В окулярах. Газету читає.
Мене аж пересмикнуло. Чого це він з самого ранку інтелігента з себе корчить? Пресою прикривається. Кого він підстерігає? Може, мою? Вона коли побачить когось в окулярах, сокоче, наче качка біля качура: «Який інтелігентний, який імпозантний!» Сьогодні роги для кого крутила? Коло мене безрога ходить. Причесатися забуває. А тут на одні пазуряки пляшку ацетону вибухала. Балкон можна було б пофарбувати… Зараз я вам ті роги вправлю!
Сів поруч з очкариком. Ногу на ногу. Руки на грудях калачиком. Носа нахабно йому в газету:
— Ну? Що там у світі? Про Машку Рябеньку не пишуть?
Корчить із себе бозіньку:
— Вибачте, хто така Машка Рябенька?
— Моя благовірна… Може, скажеш, не чув про неї ніколи?
— Вона що у вас футболістка чи космонавтка?
— Космонавтка… На віникові літає… Може, скажеш, твоя ангел?
Нічого не сказав. Тільки воло ворухнулося.
— Що, себе шкода? — питаю. — А хека тобі не шкода?.. Свіжомороженого?..
Глянув на мене підозріло. Відсунувся.
— Відпливаєш? Пливи, пливи. Капітан далекого плавання. Далеко від мене не відпливеш. Я тобі таку торпеду підсуну…
Намагається посміхатися:
— Ви, певне, на флоті служили?
— Ага… Все життя служив… Підводником… На підводі їздив. Ти давай начистоту: хека зумисне щодня підсуваєш? Щоб вона мене морила? Щоб я через рік загнувся? Зіграв у ящик… А потім з Машкою будете по курортах гасати? В грязях вилежуватися? Чи, може, ти дисертацію на мені пишеш? Я тобі замість щура піддослідного?.. А я, може, й майстер «золоті руки». Це вони сьогодні так вібрують. Після твого хека… У мене від нього алергія…