Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Зауваження Тигра всі визнали актуальним і доречним.
Вовкові викопали іншу яму. Вистелили м’яке лігво. Від житейської суєти відгородили колючим і густим терням. Щоб ніхто не порушував його спокою.
Наступні збори зібрав Лис. Заступник Тигра. Він поставив питання руба:
— Тигрові необхідно виділити персональну ділянку й відгородити її від загальножитейської суєти. Бо все-таки Тигр не просто тигр, а заступник Вовка.
У мальовничому куточку лісових хащ Тигрові виділили ділянку. Обсадили її густим терням. Проклали туди доріжку.
Небавом заступник Лиса Бобер доповідав коротко:
— Шановний Лис далі не може жити в такій норі, як усі інші лиси…
Лисові вирили нору на мальовничому пагорбі. Підвели туди потічок. Обсадили ділянку густим глодом…
Про нову хатку на лісовому ставку Бобер подумав сам…
Після того персональні житла й персональні ділянки в лісі з’являлися, як гриби після дощу. Кожен звір відгороджувався від загальножитейської суєти…
Якось Ведмедеві доповіли, що в лісі обмаль ягід, майже нема квітів і, взагалі, сам ліс рідшає і всихає. Звірі не дбають про загальне добро. Тягнуть тільки до своєї нори.
— Звідки все це взялося? — заревів невдоволено Ведмідь. — Звідки в мешканців лісу така байдужість до спільного добра? Такі споживацькі настрої?
І повелів негайно викликати до себе найбільшого філософа лісу Осла.
Осел довго думав, принюхувався до лісового повітря, прислухався до лісового шепоту й авторитетно доповів:
— Плями на сонці. Все зло на землі від плям на сонці…
Кого?
Зала світла й простора. Великі кришталеві люстри, звисають зі стелі, додають їй урочистості й святковості. Товсті перські килими вкривають блискучий паркет. Повітря чисте й свіже. Ніде ні пилинки.
Це їхня зала. Вони тут господарі, вони тут боги.
У пишних багетних рамах висять вони на стінах. У розкішних парадних мундирах, наукових мантіях, звичайних світських костюмах. Кучеряві й лисі. Бородаті й вусаті. Усміхнені й серйозні.
Дивляться один на одного. Дивляться вдалину. Дивляться на двері.
У тих дверях час від часу з’являються відвідувачі.
Час від часу дні. Час від часу роки. Час від часу десятиріччя.
Деякі з тих, що заходили, вже висять поруч з ними.
Вони звикли до відвідувачів. Радіють їм…
Та ось рипнули двері. На порозі з’явився низенький худенький чоловічок з блідим обличчям, червоним носом і грипозними очима. Хрипким голосом сказав:
— Да-а-а-а!
І пройшовся грипозним поглядом по багетних рамах.
Кучеряві й лисі, бородаті й вусаті, усміхнені й серйозні заціпеніли у тривожному чеканні.
Коли з’являється цей чоловічок, когось із стіни завжди знімає. І доля його зостається невідомою.
— Федя! Давай драбину! — гукнув чоловічок хрипким голосом за двері.
З-за дверей з драбиною з’явився Федя. З інших дверей вийшла дівчина.
— Людо! — звернувся до неї хрипкий голос. — Хто з них Сковорода?..
«Сковороду? — запитували мовчки один одного кучеряві і лисі, вусаті й бородаті, усміхнені й серйозні. — За що? Може, за те, що одежина його скидається на попівську рясу?»
— Третій зліва, — показала дівчина.
— Знять треба! — розпорядився хрипкий голос. — Раму ремонтувать будуть…
У їхніх розумних поглядах знову з’явилися іскорки життя.
Що собі викуєш
Людина — господар своєї долі та її коваль. Так мене переконували.
Настав мій час. І я вирішив кувати свою долю. Не всю одразу. Спочатку половину. Бо знову ж таки мене переконували: «Професія людини — це її півдолі».
Викую півдолі.
Намітив кузню. Набрався ентузіазму. Ускочив.
— Ти куди? Місць нема!
Вискочив.
А час не жде. Життя стікає.
Знайшов іншу кузню. Не таку, як би хотілося. Але кувати треба.
Переступив поріг. Кую.
Без ентузіазму. Без горіння. Горно ледве тліє. Молоток сяк-так дзенькає. Зубило тупе. Точило слабке. Кую.
Щось викував.
Випхали. Без знаку якості, але доля є. Чи то пак півдолі…
Півдолі — це ніби півкожуха. З одного боку гріє, а з іншого віє. Хіба сучасна людина не заслужила цілого кожуха?..
Мене переконали, що друга половина долі — це дружина.
Треба кувати.
Набрався ентузіазму. Нема відповідного матеріалу. Знайшов матеріал. Нема де кувати. Поки знайшов, де кувати, з-під носа вкрали матеріал.
Знайшов де кувати, знайшов матеріал. Не та марка…
А час підпирає.
Кую, з чого є.