Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Гартую — шипить. Гну — ламається. Здається, вже була й друга половина долі в руках. І нема.
А перша півдоля також почала рипіти.
І вже бачу, що людина хазяїн своєї долі, як собака хазяїн своєї буди.
Ентузіазму нема. Любові до роботи нема…
Скандал.
Милять шию за кількість. За якість. За байдужість. За інертність.
— На долю нарікаєш? Що собі викував, те й маєш…
На свою голову
Якось іду понад ставом. Дивлюсь: топиться мій директор. Я плавати не вмію. Але, не дай Боже, хтось йому колись донесе, що я пройшов мимо…
І я кинувся у воду.
Врятував. Правда, вискуб йому пасмо волосся. І розірвав піджак.
Наступного дня, на роботі, викликає мене:
— Де ви проходили рятувальну службу?
Я втягнув голову у плечі:
— Ніде… Я навіть плавати не вмію…
— Якого ж ви біса тоді кидаєтесь рятувати людей? Обдер мені півголови. Знівечив костюм… Ви що? Медалі за врятування потопаючих захотіли?.
— Нічого я не захотів… Бачу — ви тонете…
— Ви тонете… Рятівник знайшовся… Без вас не врятували б.
— Всяке могло статися…
— Статися… Тільки чекаєте, щоб сталося…
Я вислизнув з кабінету.
Намагався не потрапляти директорові на очі.
Та через якийсь час він знову мене викликав:
— Ви бачите струп на тому місці, де ви вискубли волосся? Ні? З такими рятівничками і голови можна позбутися… плавати не вміє, а лізе в воду. Йому хочеться слави… Йому хочеться, щоб про нього газети писали… Вже ось дзвонять. Медаль хочуть дати… Я б на вашому місці відмовився… Сказав би, що це помилка…
Незабаром у нашій установі було свято. Директорові вручали медаль за врятування потопаючого. Я зі сльозами на очах дякував йому, що він, ризикуючи своїм життям… Від себе. Від жінки. Від тещі. І від дітей. Які, дякуючи йому, не позбулися годувальника.
Гармонія
Над головою синє небо. На ньому — лагідне травневе сонце. Під ногами трав’яний квітучий килим. Навколо — ліс.
Блукаю поміж деревами. Милуюся тим, що понавитворяла весна. І сам веснію.
А потім стало якось сумно. Щебече пташка з пташкою. Жебонить мушка з мушкою. Шепочеться вітерець з листячком. А я — сам.
Порушується гармонія, подумав я і оглянувся навколо.
Бачу — оддалік ще одна людина гармонію порушує. Конвалії збирає. На сонце мружиться. По стовбурах дерев мелодії палицею вистукує. Музикантша, мабуть.
Може, думаю, природа нас одне для одного створила. Щоб і ми її гармонію доповнювали. А ми тиняємося одне навколо берези, друге навколо дуба.
Іду на зближення.
Вона мене ще не бачить. Та метрів за п’ятдесят почула кроки. Озирнулася.
Я зніяковіло зупинився. Присів біля конвалії.
Пішла далі.
Я підвівся, пішов слідом за нею.
Вона знову стрельнула оком.
Я зупинився.
Спочатку прискорювала кроки, щоб випередити мене. Тепер, навпаки, сповільнює. І все частіше озирається.
Природа бере своє, констатую я. Значить, клюнуло. Прискорив крок.
— Здрастуй, зозулько!
— Здрастуй, горобчику!
Я зніяковіло зупинився. По хвилі сказав, що мене звуть Вася. Що погода сьогодні хороша. І природа теж. Тоді пригадав, що у таких випадках питають про годину.
— Не скажете, котра година?
— А я годинник з собою до лісу не беру. І грошей також, — сказала агресивно. І руки сховала за спину.
Колеться. Треба, гадаю, про щось ніжне з нею.
— Ось білочка, — кажу, — по гілочках стрибає.
— Де?
— Он… — я відвернувся і підвів голову.
Щось гупнуло мене по голові. Дерева загойдалися… Коли очуняв, поруч стояла вона. Дивилася широко розплющеними очима. Пробелькотіла:
— Живий, слава Богу, живий!
Я спробував підвестися.
— Не рухайтесь! — крикнула вона.
Я сторожко глипнув навколо.
— Нічого не розумію. На мене гілляка впала, чи що? Вона кивнула:
— Палиця моя…
У мене очі полізли на лоб:
— Ви? За що?
— Щоб не тягло до чужих годинників.
— Невже ви сприйняли мене за грабіжника?
— Чого ж ви нишком за мною стежили?
— Та я… просто соромився підійти…
Того дня ми ще довго блукали лісом разом. Хоч на голові у мене садніла гуля, та за спиною ніби виросли крила.
Гармонія..
Запобігли
М’ясокомбінат жив повнокровним життям. Його працівники били биків і розширювали виробництво, напихали ковбаси й ходили в кіно, змагалися з конторою «Маслосирпрому» за економію державних коштів і будували на ці кошти парашутну вежу. Хлопців цього підприємства найбільше хвилювали проблеми футболу, дівчат турбували найефективніші методи звуження стану.