Штани з Гондурасу

Оскільки я також ціну жінкам знаю, то одружився.

Муха почувала себе на вершині щастя. А я вдвічі вище.

Повернулися ми з весільної подорожі по Бердичівському району. Вирішили запросити гостей. Правду кажучи, я потерпав, що не прийдуть. Бо половину намічалося запросити з тих, на кому я експериментував.

На диво, з’явилися всі. Пили, їли і відповідно на мою дружину метали голодні погляди.

«З чого б це? — думаю. — Що це за метаморфоза така? Горілка, мабуть, подіяла».

Після цієї гостини почали навперебій напрошуватися в гості. Аргументуючи свої бажання чудовими борщами і відбивними, які моя жінка готує. Борщі й відбивні, доречно сказати, я готую сам. І до одруження вони їх також часто їли. І часто батькували мене, що колом в горлі такі страви стоять, що собаки їх їсти не захочуть.

Більше того. Почали з’являтися неждано-негадано то щось позичити, то мене на роботу гукнути. І саме тоді, коли я вже сидів на роботі або був у відрядженні.

Володька Чухно, який говорив, що до хати ніхто не зайде, коли я одружуся з Мухою, з хати майже не вилазив. То він завжди цурався мене, інколи кидав і колючі репліки. А то — друг. Нерозлийвода. Ніби я йому рідний брат, а моя жінка рідна сестра. І на роботі почав мене хвалити. І турбуватися про мене, як мій безпосередній начальник. У відрядження посилав то до моря, то в гори. Ще й заспокоював:

— Ти не квапся. Роби спокійно. Можеш побути й кілька днів зайвих…

Одного разу, повернувшись з відрядження, я застав у себе вдома Володьку. У повітрі, як я відчув, пахне смаленим. Для мене. Моя рідна Муха мені в очі не дивиться. А Володька хоч і дивиться, то все одно нічого не видно. Бо в чорних окулярах.