У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
А тут інакше...
— Невже це я? — сміється Ольга Василівна і сідає поруч зі мною на дивані, бере в руки знімок, де вона в матроській формі, з бойовими нагородами. — Скільки дивлюся на ті фотографії, стільки дивуюся. Саул показав нашій шестирічній онучці, вона спитала: «Бабусю, ти раніше була хлопчиком, так?»
— Ольго Василівно, ви відразу пішли на фронт?
— Війна моя почалася з евакуації... Я залишила свій дім, свою юність. Усю дорогу по ешелону стріляли, бомбили, літаки літали низько-низько. Я пам’ятаю, як із вагона вискочила група хлопчаків із ремісничого училища, вони всі були в чорних шинелях. Це така мішень! Їх усіх розстріляли — літаки йшли над самою землею. Було таке відчуття, що розстрілювали і лічили... Уявляєте?
Ми працювали на заводі, там годували, нам було непогано. Але серце палало... І я писала листи до військкомату. Один — другий — третій... У червні сорок другого одержала повістку. Нас через Ладогу на відкритих баржах під обстрілом переправили до блокадного Ленінграда. Першого ж дня в Ленінграді я запам’ятала білі ночі й загін моряків, ідуть у чорному. Обстановка відчувається напружена, перехожих нікого немає, лише працюють прожектори і йдуть матроси, наче в громадянську війну, підперезані стрічками. Уявляєте? Щось із кіно...
Місто було в облозі. Фронт дуже близько. На третьому номері трамвая можна було доїхати до заводу Кірова, а там вже починалася лінія фронту. Як погода ясна, так і артобстріл. Причому били прямою наводкою. Били, били, били... Великі кораблі стояли біля пірса їх, звісно, замаскували, але все одно можливість ураження не виключалося. Ми стали димозавісниками. Був організований Окремий загін димомаскування, яким командував колишній командир дивізіону торпедних катерів капітан-лейтенант Олександр Богданов. Дівчата здебільшого із середньотехнічною освітою або після перших курсів інституту. Наше завдання — вберегти кораблі, прикривати їх димом. Розпочинається обстріл, моряки чекають: «Скоріше б дівчата дим повісили. З ним спокійніше». Виїжджали на машинах зі спеціальною сумішшю, а всі в цей час ховалися в бомбосховищі. Ми ж, так би мовити, викликали вогонь на себе. Адже німці били по тій димовій завісі...
У нас харчування, знаєте, блокадне, але якось витримували. Ну, по-перше, молодість, це важливо, а по-друге, ми дивувалися саме ленінградцям. Нас же хоча б чимось забезпечували, їжа якась була, нехай мінімальна, а там же люди йшли і з голоду падали. На ходу помирали. До нас приходили звідти діти, і ми їх підгодовували зі своїх мізерних пайків. Це були не діти, це були якісь маленькі старички. Мумії. Вони нам розповідали про блокадне меню, якщо можна так сказати: суп зі шкіряних ременів або шкіряних нових черевиків, заливне зі столярного клею, млинчики з гірчиці... У місті з’їли всіх котів і собак. Зникли горобці, сороки. Навіть щурів і мишей ловили, щоб з’їсти... На чомусь їхтам смажили... Потім діти вже не приходили, а ми їх довго чекали. Напевно, померли. Гадаю, що так... А взимку, коли Ленінград залишився без палива, нас відправили ламати будинки до одного з районів міста, де ще стояли дерев’яні споруди. Найважчий момент — коли підходиш до будинку... Будинок стоїть добрий, там вимерли люди або виїхали, але найчастіше померли. Відчувалося це по залишеному на столі посуду, по речах. Напевно, із півгодини ніхто не міг підняти лом. Уявляєте? Всі стояли і чогось чекали. Тільки коли командир підійде і всадить лом, тоді ми починали валити.
Були на лісозаготівлях, тягали ящики з боєприпасами. Згадую, тягла один ящик, так і впала, він важчий за мене. Це — одне. А друге — нам було важко саме як жінкам. Я потім стала командиром відділення. Всі відділення з молодих хлопчаків. Ми цілий день на катері. Катер невеликий, там немає ніяких гальюнів. Хлопцям за потреби можна через борт, та й годі. Ну, а як мені? Кілька разів я доти дотерпіла, що стрибнула прямо за борт і плаваю. Вони кричать: «Старшина за бортом!» Витягнуть. Ось така елементарна дрібниця... Але яка це дрібниця? Я потім лікувалася... Уявляєте? А сама вага зброї? Це для жінки теж важко. Нам спочатку дали гвинтівки, а гвинтівки були вищими за нас. Дівчата йдуть, а багнети над ними на півметра.