У війни не жіноче обличчя

— Які кухарі в котлах миються?

Завернув мене, насварив добре того кухаря, налили мені два відра чаю. Несу чай, а назустріч мені йдуть начальник політвідділу і командир бригади. Я відразу ж згадала, як нас учили, що треба вітати кожного, бо ми рядові бійці. А вони йдуть двоє. Як же я їх двох вітатиму? Іду і міркую. Порівнялися, я ставлю відра, обидві руки до козирка і вклоняюся тому й тому. Вони йшли, мене не помічали, а тут остовпіли від здивування:

— Хто тебе так учив честь віддавати?

— Старшина вчив, він казав, що кожного треба вітати. А вас двоє і йдете разом...

Усе для нас, дівчат, в армії було складно. Дуже важко давалися нам відзнаки. Коли ми прибули в армію, ще були ромбики, кубики, шпали, і ось змикить, хто там за званням. Скажуть — віднеси пакет капітану. А як його пізнати? Поки йдеш, навіть слово "капітан" із голови вилетить. Приходжу:

— Дядечку, а дядечку, мені дядечко велів вам віддати ось оце...

— Який ще дядечко?

— А той, що завжди в гімнастерці ходить. Без кітеля.

Запам’ятовувалося не те, що той лейтенант, а цей капітан,

нам легше було запам’ятати інше: гарний чи негарний, рудий чи високий."А, той, високий!" — пригадуєш.

Звісно, коли я побачила обгорілі комбінезони, обгорілі руки, обгорілі обличчя... Я... Це дивно... Сльози в мене кудись поділися... Дар сліз, жіночий дар... Танкісти вискакують із палаючих машин, на них усе горить. Димить. У них часто були перебиті руки або ноги. Це — дуже важкі поранені. Він лежить і просить: "Помру — напиши моїй мамі, напиши моїй дружині..." А я не вміла. Я не знала, як це комусь розповісти про смерть...

Коли танкісти саму мене підібрали з покаліченими ногами і привезли до українського села, це було на Кіровоградщині, господиня хати, де розміщувався медсанвзвод, заголосила:

— Який же молоденький хлопчик!..

Танкісти сміються:

— Який же то хлопчик, бабусю, то ж дівка!

Вона сіла коло мене і роздивляється:

— Яка ж то дівка? Яка ж то дівка? То ж хлопчик молоденький...

Я стрижена, в комбінезоні, в танкошоломі — хлопчик. Вона на піл мене поклала, місцем своїм поступилася і навіть порося зарізала, щоб я швидше видужала. І все жаліла:

— Невже мужиків було замало, що дітей таких побрали... Дівчаток...

Від її слів, від її сліз... На якийсь час мене геть покинула мужність, стало так себе шкода і маму шкода. Ну, що я тут роблю з-поміж чоловіків? Я — дівча. А якщо повернуся без ніг? Були різні думки... Так, були... Я не приховую...

У вісімнадцять років на Курській дузі мене нагородили медаллю "За бойові заслуги" і орденом Червоної Зірки, у дев’ятнадцять років — орденом Вітчизняної війни другого ступеня. Коли прибувало нове поповнення, хлопці всі були молодими, звісно, вони дивувалися. Їм теж по вісімнадцять-дев’ятнадцять років, і вони ще й глузували: "А за що ти отримала свої медалі?" або "А чи була ти в бою?" Чіпляються з жартами: "А кулі пробивають броню танка?"

Одного такого я потім перев’язувала на полі бою, під обстрілом, я і прізвище його запам’ятала — Щеголеватих. У нього була перебита нога. Я йому шину накладаю, а він у мене вибачення просить: