У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
— Товаришу підполковник, дозвольте звернутися! З дівчатами — надзвичайна подія. Я їм речмішки видав, а вони самі туди залізли.
І тут мене впізнав командир частини:
— А, так це ти, "заєць"! Ну, що ж, старшина, треба обмундирувати дівчат.
Що ми одержали? У танкістів брезентові штани, та ще з накладкою на колінах, а нам дали тонкі, як із ситцю, комбінезони. А земля навпіл із металом перемішана, камені всі вивернуті — знову ми обірвані ходимо, бо ми не в машині сидимо, а по тій землі повзаємо. Танки часто горіли. Танкіст, якщо залишиться живий, весь в опіках. І ми обгорали, бо виймаєш охопленого вогнем, сама у вогонь лізеш. То правда... Дуже важко людину витягнути з люка, надто баштового стрілка. А мертва людина важча за живу. Значно важча. Про все те я невдовзі дізналася...
Ми ненавчені, хто в якому званні — не розуміли, і старшина нас завжди вчив, що тепер ми справжні солдати, маємо вітати будь-кого, хто вище нас за званням, ходити підтягнутими, шинель на застібках.
А солдати, дивлячись, що ми такі молоді дівчата, любили пожартувати з нас. Відправили мене якось із медсанвзводу по чай. Я приходжу до кухаря. Він на мене дивиться:
— Чого прийшла?
Я кажу:
— По чай...
— Чай ще не готовий.
— А чому?
— Кухарі в котлах миються. Зараз помиються, чай заки п'ятимемо...
Я повірила. Сприйняла як належне. Узяла свої відра, йду назад. Зустрічаю лікаря:
— А чого порожня йдеш? Де чай?
Відповідаю:
— Так кухарі в котлах миються. Чай ще не готовий.
Він за голову схопився:
— Які кухарі в котлах миються?
Завернув мене, насварив добре того кухаря, налили мені два відра чаю. Несу чай, а назустріч мені йдуть начальник політвідділу і командир бригади. Я відразу ж згадала, як нас учили, що треба вітати кожного, бо ми рядові бійці. А вони йдуть двоє. Як же я їх двох вітатиму? Іду і міркую. Порівнялися, я ставлю відра, обидві руки до козирка і вклоняюся тому й тому. Вони йшли, мене не помічали, а тут остовпіли від здивування:
— Хто тебе так учив честь віддавати?
— Старшина вчив, він казав, що кожного треба вітати. А вас двоє і йдете разом...
Усе для нас, дівчат, в армії було складно. Дуже важко давалися нам відзнаки. Коли ми прибули в армію, ще були ромбики, кубики, шпали, і ось змикить, хто там за званням. Скажуть — віднеси пакет капітану. А як його пізнати? Поки йдеш, навіть слово "капітан" із голови вилетить. Приходжу:
— Дядечку, а дядечку, мені дядечко велів вам віддати ось оце...
— Який ще дядечко?
— А той, що завжди в гімнастерці ходить. Без кітеля.
Запам’ятовувалося не те, що той лейтенант, а цей капітан,
нам легше було запам’ятати інше: гарний чи негарний, рудий чи високий."А, той, високий!" — пригадуєш.
Звісно, коли я побачила обгорілі комбінезони, обгорілі руки, обгорілі обличчя... Я... Це дивно... Сльози в мене кудись поділися... Дар сліз, жіночий дар... Танкісти вискакують із палаючих машин, на них усе горить. Димить. У них часто були перебиті руки або ноги. Це — дуже важкі поранені. Він лежить і просить: "Помру — напиши моїй мамі, напиши моїй дружині..." А я не вміла. Я не знала, як це комусь розповісти про смерть...
Коли танкісти саму мене підібрали з покаліченими ногами і привезли до українського села, це було на Кіровоградщині, господиня хати, де розміщувався медсанвзвод, заголосила:
— Який же молоденький хлопчик!..
Танкісти сміються:
— Який же то хлопчик, бабусю, то ж дівка!
Вона сіла коло мене і роздивляється:
— Яка ж то дівка? Яка ж то дівка? То ж хлопчик молоденький...
Я стрижена, в комбінезоні, в танкошоломі — хлопчик. Вона на піл мене поклала, місцем своїм поступилася і навіть порося зарізала, щоб я швидше видужала. І все жаліла:
— Невже мужиків було замало, що дітей таких побрали... Дівчаток...
Від її слів, від її сліз... На якийсь час мене геть покинула мужність, стало так себе шкода і маму шкода. Ну, що я тут роблю з-поміж чоловіків? Я — дівча. А якщо повернуся без ніг? Були різні думки... Так, були... Я не приховую...
У вісімнадцять років на Курській дузі мене нагородили медаллю "За бойові заслуги" і орденом Червоної Зірки, у дев’ятнадцять років — орденом Вітчизняної війни другого ступеня. Коли прибувало нове поповнення, хлопці всі були молодими, звісно, вони дивувалися. Їм теж по вісімнадцять-дев’ятнадцять років, і вони ще й глузували: "А за що ти отримала свої медалі?" або "А чи була ти в бою?" Чіпляються з жартами: "А кулі пробивають броню танка?"
Одного такого я потім перев’язувала на полі бою, під обстрілом, я і прізвище його запам’ятала — Щеголеватих. У нього була перебита нога. Я йому шину накладаю, а він у мене вибачення просить: