У війни не жіноче обличчя

Тільки за десятки років відома журналістка Віра Ткаченко написала в центральній газеті «Правда» про нас, про тих, що теж були на війні. І що є жінки-фронтовички, які залишилися самотніми, не влаштували свого життя і досі не мають квартир. А ми перед цими святими жінками в боргу. І тоді якось потрошку почали на жінок-фронтовичок звертати увагу. Їм було по сорок-п’ятдесят років, вони жили в гуртожитках. Нарешті їм почали давати окремі квартири. Моя подруга... Не називатиму її прізвища, раптом образиться... военфельдшер... Тричі поранена. Скінчилася війна, вступила до медичного інституту. Нікого з рідних вона не знайшла, всі загинули. Страшно бідувала, мила вночі під’їзди, щоб прогодуватися. Але нікому не зізнавалася, що інвалід війни і має пільги, всі документи порвала. Я запитую: «Навіщо ти порвала?» Вона плаче: «А хто б мене заміж узяв?» — «Ну, що ж, — кажу, — правильно вчинила». Ще голосніше плаче: «Мені б ці папірці тепер стали в пригоді. Хворію тяжко». Уявляєте? Плаче.

На святкування тридцятип’ятиріччя Перемоги вперше до Севастополя, міста морської російської слави, запросили сто моряків — ветеранів Великої Вітчизняної війни з усіх флотів, з-поміж них і трьох жінок. Дві з них — це ми з подругою. Й адмірал флоту кожній із нас вклонився, привселюдно подякував і руку поцілував. Як забути?!

— А хотілося забути війну?

— Забути? Забути... — перепитує Ольга Василівна.

— Ми не в змозі її забути. Це понад нашу силу, — нарешті перервав тривалу паузу Саул Генріхович. — У День Перемоги, пам’ятаєш, Олю, як зустріли ми стареньку-стареньку матір, і висів у неї на шиї такий же старенький плакатик: «Шукаю Кульнева Томаса Володимировича, пропав безвісти у 1942 році в блокадному Ленінграді». З обличчя видно, що їй далеко за вісімдесят. Це ж скільки років вона його шукає? І до останнього свого подиху шукатиме. Так і ми.