У війни не жіноче обличчя

...Я не пам’ятаю своєї матері. Вона рано загинула. Батько був уповноваженим Новосибірського укома, у двадцять п’ятому році його відрядили до села, звідки він родом, за хлібом. Країна потребувала, а куркулі ховали хліб, гноїли. Мені було тоді дев’ять місяців. Мати захотіла на батьківщину разом із батьком, і він її взяв. Вона мене прихопила і сестричку, не було куди нас подіти. Тато там колись наймитував, у того куркуля, якому ввечері на зборах пригрозив: ми знаємо, де хліб лежить, якщо самі не віддасте, знайдемо і заберемо силоміць. Заберемо в ім’я справи революції.

Скінчилися збори, всі рідні зібралися, а в тата було п’ять братів, жоден не повернувся з Великої Вітчизняної війни, як і батько. Ну, тож сіли вони за столи — традиційні сибірські пельмені. Лавки уздовж вікон стоять... І мати потрапила в простінок, одним плечем — до вікна, другим — до батька, а батько сидів там, де якраз не було вікна. Квітень місяць... У Сибіру в такий час ще заморозки бувають. Матері, певно, холодно стало. Я вже потім, дорослою зрозуміла. Вона встала, накинула кожух батька і почала мене годувати грудьми. У той час пролунав постріл з обрізу. Стріляли в батька, по кожухові мітили... Мати встигла лиш сказати: "Та..." і впустила мене на гарячі пельмені... Було їй двадцять чотири роки...

І в цьому ж селі потім головою сільради був мій дідусь. Його отруїли стрихніном, у воду насипали. У мене фотографія збереглася, як дідуся ховають. Полотнище над труною, і на ньому написано: "Загинув від руки класового ворога".

Батько мій — герой громадянської війни, командир бронепоїзда, що діяв проти заколоту чехословацького корпусу. У тридцять першому році він був нагороджений орденом Червоного Прапора. Тоді такий орден мали одиниці, тим більше у нас, в Сибіру. То була велика пошана, велика повага. У батька на тілі дев’ятнадцять ран, геть побитий. Мати розповідала — не мені, звісно, а рідним, — що батька білочехи засудили до двадцяти років каторги. Вона попросила побачення з ним і була тоді на останньому місяці вагітності Тасею, моєю старшою сестрою. Там, у в’язниці, був такий довгий коридор, їй не дали піти до батька, їй сказали: "Більшовицька сволота! Повзи..." І вона за кілька днів до пологів повзла уздовж цього довгого цементного коридору. Ось як їй улаштували побачення. Вона батька не впізнала, у нього вся голова посивіла. Сивий, старий. А йому було тридцять років.

Могла я байдуже сидіти, коли ворог знову прийшов на мою землю, якщо я росла в такій сім’ї, з таким батьком? Я ж його кров... Кровинка... Йому багато довелося зазнати... На нього донесли у тридцять сьомому році, його хотіли обмовити. Перетворити його на ворога народу. Ну, ці страшні сталінські чистки... "Єжовщина"... Як сказав товариш Сталін, ліс рубають, тріски летять. Була оголошена нова класова боротьба, щоб країна продовжувала жити під страхом. У покорі. Але батько домігся прийому в Калініна, і його добре ім’я відновили. Батька знали всі.