У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Але про це мені потім рідні розповіли...
І ось — сорок перший рік... У мене останній шкільний дзвоник. У нас у всіх були якісь плани, свої мрії, ну, дівчата ж. Після випускного вечора ми поїхали на Об, на острів. Такі веселі, щасливі... Ще, як кажуть, неціловані, у мене ще навіть хлопця не було. Повертаємося, світанок на острові зустріли... Місто вирує, люди плачуть. Довкола: "Війна! Війна!" Скрізь радіо увімкнено. До нас нічого не доходило. Яка війна? Ми такі щасливі, у нас такі грандіозні плани: хто де навчатиметься, хто ким стане. І раптом війна! Дорослі плакали, а ми не злякалися, ми запевняли один одного, що не мине й місяця, як дамо по шапці фашистам. Співали довоєнних пісень. Звісно, наша армія розіб’є ворога на його території. Ані тіні сумніву... Ані крихітки...
Почали все усвідомлювати, коли додому пішли похоронки. Я просто захворіла: "Як же це, виходить, все брехня?" Німці вже готувалися до параду на Красній площі...
Батька мого на фронт не брали. Але він наполегливо ходив до військкомату. Потім батько пішов. Це з його здоров’ям, з його сивою головою, з його легенями: у нього був застарілий туберкульоз. Трохи підлікований. І вік який? Але він пішов. Записався до Сталевої, або, як її називали, Сталінської дивізії, там було багато сибіряків. Нам теж здавалося, що без нас війна не війна, ми теж маємо воювати. Негайно зброю нам давай! Побігли всім класом до військкомату. І десятого лютого я пішла на фронт. Мачуха дуже плакала: "Валю, не йди. Що ти робиш? Ти така слабка, така худа, ну який з тебе вояка?" Я була рахітичною, довго, дуже довго. Це після того, як маму вбили. Я до п’яти років не ходила... А тут звідки сили взялися!
Два місяці нас везли в теплушках. Дві тисячі дівчат, повний ешелон. Сибірський ешелон. Що ми бачили, коли під’їжджали до фронту? Я пам’ятаю один момент... Ніколи не забуду: розбита станція, а по перону стрибають на руках матроси. У них немає ні ніг, ні милиць. Вони ходять на руках... Їх повний перон... І вони ще курять... Побачили нас — сміються. Жартують. Серце — стук-стук... Стук-стук... Куди ми зібралися? Їдемо? Куди? Для хоробрості співали, багато співали.
З нами були командири, вони нас навчали. Підтримували. Ми вивчали зв’язок. Приїхали на Україну, і нас там вперше бомбили. А ми були якраз у санпропускнику, в лазні. Коли ми йшли митися, там дядечко чергував, він за лазнею дивився. Ми його соромилися, ну, дівчата, дуже молоденькі. А як стали бомбити, ми всі разом до того дядечка, тільки б врятуватися. Абияк одяглися, я загорнула голову рушником, у мене червоний рушник був, вискочили. Старший лейтенант, теж хлопчисько, кричить:
— Дівчино, в бомбосховище! Покиньте рушник! Демаскуєте...
А я від нього тікаю:
— Нічого не демаскую! Мені мама наказувала з вогкою головою не ходити.
Він потім після бомбардування мене знайшов:
— Чому мене не слухаєш? Я твій командир.
Я йому не повірила:
— Ще цього бракувало, ти мій командир...
Лаюся з ним, як із хлопчиськом. Ровесники.
Шинелі нам дали великі, грубі, ми в них, як снопи, не ходимо, а перекочуємося. Спочатку навіть чобіт на нас не шили. Чоботи є, але розміри всі чоловічі. Потім замінили нам чоботи, дали інші — головка чобіт червона, а халяви — кирза чорна. То ми вже ними хизувалися! Всі худі, чоловічі гімнастерки висять на нас. Хто вмів шити, трохи на себе підігнали. А нам же ще щось потрібно. Дівчата ж! Ну, старшина почав нам обмір робити. І сміх і гріх. Приїжджає комбат: "Ну, що, старшина всі ваші жіночі штучки видав?" Старшина каже: "Обміряли. Будуть".
І стала я в зенітній частині зв’язковою. На "капе" чергувала, на зв’язку, І, мабуть, так би й до кінця війни залишилася зв’язковою, коли б не одержала повідомлення, що загинув батько. Немає в мене вже мого улюбленого тата. Найріднішої мені людини. Єдиної. Я почала благати: "Хочу помститися. Хочу розрахуватися за смерть мого батька". Хотіла вбивати... Стріляти хотіла... Хоч мені й доводили, що телефон в артилерії — це дуже важливо. Але телефонна трубка сама не стріляє... Я написала рапорт командиру полку. Він відмовив. Я тоді, недовго думаючи, звернулася до командира дивізії. Приїжджає до нас полковник Красних, вишикував всіх і запитує: "Де тут та, що хоче стати командиром гармати?" Я вийшла зі строю: шия худа, тонка, а на цій шиї автомат висить, автомат важкий, сімдесят один патрон. І, певно, в мене був такий жалібний вигляд, що він навіть усміхнувся. Наступне запитання: "Ну, що ти хочеш?" А я йому кажу: "Стріляти хочу". Не знаю, що він там собі подумав. Довго мовчав. Ані слова. Потім повернувся круто і пішов. "Ну, гадаю: все, відмовить". Прибігає командир: "Дозволив полковник..."