У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Невдовзі німець підійшов дуже близько до міста, десь кілометрів за десять був, було чути гарматну канонаду. Ми з дівчатами побігли до військкомату: ну, теж треба йти обороняти, бути разом. Жодних сумнівів. Але брали не всіх, брали дівчат витривалих, сильних, і насамперед тих, яким виповнилося вісімнадцять років. Хороших комсомолок. Якийсь капітан відбирав дівчат для танкової частини. Мене, звісно, він слухати не став, тому що мені було сімнадцять років, а на зріст лише метр шістдесят.
— Піхотинця поранить, — пояснював він мені, — він на землю впаде. Можна до нього підповзти, на місці перев’язати або до укриття відтягнути. А танкіст не те... Якщо його ранить в танку, то його звідти треба витягнути через люк. А хіба ти такого хлопця витягнеш? Ти знаєш, які танкісти всі кремезні?
Коли на танк доведеться лізти, по ньому стріляють, кулі, осколки летять. А ти знаєш, як це, коли танк горить?
— А хіба я не така комсомолка, як усі? — Я заплакала.
— Ти, звісно, теж комсомолка. Але дуже маленька.
А моїх подруг, з якими я навчалася на курсах сандру-жинниць і в школі — вони були рослими, сильними дівчатами, — їх узяли. Мені було прикро, що вони їдуть, а я залишаюся.
Батькам я, звісно, нічого не сказала. Прийшла проводжати, і дівчата мене пожаліли: заховали в кузові під брезентом, їхали на відкритій полуторці, сидимо всі в різних хустках — у кого чорна, у кого синя, червона... А в мене мамина кофтина замість хустки. Ніби й не на війну зібралися, а на концерт художньої самодіяльності. Те ще видовище! Ну, кіно... Тепер без усмішки не згадаєш... Шура Кисельова навіть гітару із собою взяла. Їдемо, вже стало видно окопи, солдати побачили нас і кричать: "Артисти приїхали! Артисти приїхали!"
Під’їхали до штабу, капітан дав команду шикуватися. Вийшли всі, я остання стала. Дівчата з речами, а я так. Оскільки я несподівано потрапила, то речей у мене з собою не було. Шура дає мені свою гітару: "Ну, що ти будеш без нічого".
Виходить начальник штабу, капітан доповідає йому:
— Товаришу підполковник! Дванадцятеро дівчат прибули у ваше розпорядження для проходження служби.
Той подивився:
— Але ж тут не дванадцять, а аж тринадцять.
Капітан своє:
— Ні, дванадцятеро, товаришу підполковник, — отакий він був переконаний, що дванадцятеро. А коли повернувся, подивився, відразу до мене: — А ти звідки взялася?
Я відповідаю:
— Воювати приїхала, товаришу капітан.
— А йди-но сюди!
— Я разом із подругою приїхала...
— З подругою добре разом на танці ходити. А тут — війна. Підійди ближче.
Як була в мене мамина кофточка на голові, так я й підійшла до них. Показую посвідчення сандружинниці. Починаю канючити:
— Ви не сумнівайтеся, дядечки, я сильна. Я медсестрою працювала... Я кров здавала... Ви, будь ласка...
Подивилися вони на всі мої документи, і підполковник наказав:
— Відіслати додому! З першою попутною машиною!
А доки прийде машина, тимчасово призначили мене до медсанвзводу. Я сиділа і робила марлеві тампони. Щойно побачу, що якась машина підходить до штабу, негайно — до лісу. Сиджу там годину-дві, машина пішла — повертаюся. І так протягом трьох днів, поки наш батальйон не став до бою. Перший танковий батальйон тридцять другої танкової бригади. Усі пішли в бій, а я готувала землянки для поранених. Півгодини не минуло, як поранених почали привозити... І вбитих... У цьому бою загинула й одна наша дівчинка. Ну, всі й забули, що мене треба відправити додому. Звикли. Начальство вже не згадувало...
Тепер що? Тепер треба у військове одягнутися. Дали нам усім речові мішки, щоб ми речі свої туди склали. Новенькі речмішки. Я лямочки відрізала, денце розпорола і наділа на себе. Вийшла військова спідниця. Знайшла десь гімнастерку не надто рвану, підперезалася ременем і вирішила похвалитися дівчатам. І тільки-но я перед дівчатами покрутилася, як до нашої землянки заходить старшина, а слідом йде командир частини.
Старшина:
— Струн-ко!
Заходить підполковник, старшина до нього: