Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
— Ми не хочемо такого ксьондза. Будем подавати до біскупа, аби він прийшов такого попа скинути.
Подали вони до біскупа, приїхав біскуп. Але той коваль дав йому сто рублів, аби той не скинув з ксьондза. Як біскуп взяв рублі, наказав людей поскликати та й каже:
— Чого ви, люди, з нього хочете. То такий ксьондз, що вже ліпшого не можна мати. Він є вчений, побожний. Я його не можу скинути.
І коваль зостався ксьондзом, а біскуп поїхав.
Козаки і смерть
Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:
— Ой братику, біда! Смерть іде!
А воно, бачите, в степу так здалека видно.
— Ну, то що? — каже той.
— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
— Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!
— Чи так, то й так!
Сидять. Надійшла Смерть і каже:
— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас із світу зжену, косою голови постинаю!
— Стинай, — каже один козак, — на то твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!
— Ну, — каже Смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пішов од його дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.
— Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?
— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено!
Як розійшовся дим та дух, Смерть знов приступила.
— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!
— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак. — Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести Смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
— А що ж воно, добре? — питає Смерть.
— Та як кому! — каже козак.
— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.
— На, милостива пані!
Як нюхнула Смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!
— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!
— Отак, як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, — Бог його зна! Мушу терпіти…
— А! — каже Смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п'ятдесят літ!
От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.
Ледащиця
Десь-не-десь були собі чоловік із жінкою і мали одним одну дитину — дочку. Люди заможні, а дитина вдалася гарна та втішна: вони давай її пестити. Вони пестять, а дитина собі росте; виросло, не навчившись ніякої роботи, опріч танцювати. Коли дівка стала уже й на порі, батьки, порадившись, бачать, що самі винні, та й кажуть женихові:
— Ми свою дитину наділимо всім добром, тільки щоб вона в тебе нічого не робила, бо геть нічого не вміє.
Ото поткнувсь був один, поткнувсь другий, але на таку змову не пристають. А далі батько побачив кума-приятеля та й розговорились:
— А що, — каже кум, — товаришу, у тебе дочка, вже пора заміж, а в мене син жених, — чи не будемо сватами?
— Чому? — каже. — Тільки умова така, щоб моєї дочки не силувати до роботи, бо вона нічого не вміє.
— А як навчиться? — питає женихів батько.
— Добре, — каже батько дівчини, — тільки глядіть, щоб її не силували, бо вона буде на мене плакатися.
А той подумав та й каже:
— Добре, давай руку — будемо сватами!
— Ну, присилай старостів!
Посватались, дівчина згодилась; відгуляли весілля, може, тиждень перезва їздила від одного до другого — гуляють та гуляють, сказано, люди компанійські, та нарешті вже й годі. Рано вставши, батько порядкує: одного сина туди, другого туди, третього теж, дочок теж — розпорядив усіх, собі роботу знайшов, стара мати теж узяла щось робити, дочка стала варити обід, і друга до якоїсь роботи взялась, а молода невістка сидить — ніхто їй нічого, і вона нікому нічого.
Коли пора вже було обідати, сходяться всі, сідають за стіл, — батько питає кожного, хто що зробив? Усякий за себе відповідає, а одна дочка мовчить.