Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Аналізувати цю політичну абракадабру скільки-небудь докладно немає потреби. Зауважимо хіба що таке:

— «український народ» ніколи добровільно з Московською державою не «з’єднувався». 1654 р. було підписано угоду про перехід Війська Запорозького під владу московського царя, а не про об’єднання двох держав чи, тим більше, двох народів;

— тогочасне право не знало такого поняття, як «автономія національної області»;

— Тимчасовий уряд мав мандат від законно обраної Державної думи та самочинно утвореної, Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів лише на те, щоб довести країну до Установчих зборів, що практично означало необхідність провести загальнонаціональні демократичні вибори та скликати Установчі збори;

— Тимчасовий уряд тому і називався «тимчасовим», що його мандат діяв тільки до моменту скликання Зборів, перед якими цей уряд мав скласти повноваження;

— тільки законно обрані Установчі збори згідно з тогочасними поняттями про право мали законні повноваження вирішувати питання державного устрою майбутньої Російської держави;

— жодного права вирішувати питання державного устрою країни в цілому або будь-яких її губерній чи країв Тимчасовий уряд не мав в принципі;

— декларація М. Грушевського стверджувала, що угоду з московською державою уклав весь «український народ», але вимагала юридично відсутньої в системі понять тогочасного права «широкої націо­нально-територіальної автономії» лише в інтересах «трудових мас».

Зовсім просто: нелегітимна, тобто не обрана всім народом і всім народом не визнана організація вимагала реалізації недійсного права лише для однієї — в даному випадку т. зв. «трудової», і то лише україномовної — частини підданців / громадян) Російської держави.

Декларація Крайового комітету

Текст декларації такий: «В видах успешного согласования деятельности государственных, общественных и национальных учреждений и организаций Украины, в интересах утверждения нового строя и устранения национальных обострений учреждается должность временного краевого комиссара, с поручением организовать Краевой совет из представителей всего населения украинской территории, т. е. губерний Киевской, Подольской, Волынской, Черниговской, Полтавской, Харьковской, Екатеринославской, Херсонской и Таврической (выделение украинских частей из этих губерний и, наоборот, включение в состав украинской области украинских частей из смежных губерний, каковы Холмская, Гродненская, Минская, Курская, Воронежская, Кубанская обл. и пр., предоставляется Краевому совету по соглашению с Временным правительством и населением этих территорий). Краевой комиссар должен являться представителем Временного правительства в Краевом совете и посредником в сношениях его с Временным правительством»[88].