За п’ять кроків до кохання
- Автор: Липпинкотт Рейчел, Дотри Микки
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6605-6 (fb2)
- Переводчик: Дарья Петрушенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «За п’ять кроків до кохання». Краткое содержание книги:
— Що ти тут робиш? — шепочу я, дивлячись, як Вілл сідає на стілець поряд зі мною й від’їжджає на ньому, встановлюючи між нами безпечну дистанцію.
— Це твоя перша операція без Еббі, — пояснює він, і його блакитні очі наповнює новий, не дуже впізнаваний вираз. Не глузливий і не жартівливий, а повністю й цілковито відкритий. Майже серйозний.
Я важко глитаю, намагаючись зупинити емоції, що скипають у мені, застеляючи сльозами очі.
— Звідки ти це знаєш?
— Я бачив усі твої відео, — каже він, і його очі збираються зморшками в кутках, коли він усміхається мені. — Я, можна сказати, твій фан.
Усі? Навіть оте недолуге, зроблене, коли мені було дванадцять?
— Може, цього разу я все зіпсував, — каже він, прочищаючи горло, й дістає з кишені аркуш.
Він починає тихо наспівувати:
— Я тебе люблю, бушель і ще трішки…
— Забирайся. Я стаю дурною, — белькочу я, витираючи сльози тильним боком долоні й хитаючи головою.
— Намистечко на шию і чобітки на ніжки…
Пісня Еббі. Він співає пісню Еббі. Сльози котяться моїм обличчям швидше, ніж я встигаю їх втримати. Я стежу за його глибоко блакитними очима, зосередженими на кожному рядку з того зім’ятого папірця.
Почуваюся так, ніби моє серце от-от розірветься, — стільки всього відчуваю водночас.
— Моя бабуся полюбляла співати цю пісню. Я ніколи її не любила, а Еббі любила.
Він сміється, хитаючи головою.
— Довелося поґуґлити її. Капець, яка вона стара.
Сміюся разом з ним, киваючи.
— Знаю. От що воно таке…
— …«бушель і ще трішки»? — хором кажемо ми, обоє сміємось, і наші погляди зустрічаються, від чого серце у мене в грудях тріпоче, а серцевий монітор поряд із ним пищить чимдалі швидше. Він нахиляється вперед, зовсім трохи, ледь-ледь опинившись у зоні ризику, але достатньо, щоб біль від гастротрубки відступив.
— Усе буде добре, Стелло.
У нього глибокий голос. М’який. Тієї миті я розумію — хоча нічого безглуздішого бути не може, — що якщо я там помру, то не помру, не закохавшись.
— Обіцяєш? — питаю я.
Він киває і простягає руки, підіймаючи на відстані мізинець у рукавичці. Я беруся за нього, і ми зчіплюємося мізинцями на знак обіцянки. Найменший контакт — але це вперше, коли ми торкнулись одне одного.
І зараз це не лякає мене.
Смикаю головою в напрямку дверей — звук кроків чути все ближче й ближче. З’являється докторка Гемід, разом з якою у двері протискається хірургічна медсестра.
— Готова починати шоу? — каже вона, показуючи мені великий палець.
Моя голова стрімко обертається до стільця, де сидів Вілл, і в грудях завмирає від страху.
Стілець порожній.
А тоді я бачу його за сірою фіранкою, спиною до стіни. Він прикладає палець до рота й стягує з себе маску, всміхаючись мені.
Я всміхаюсь у відповідь і, дивлячись на нього, починаю вірити в те, що він сказав.
Зі мною все буде добре.
За кілька хвилин я лежу на операційному столі. У кімнаті темно, не враховуючи сліпучого світла просто в мене над головою.
— Добре, Стелло, ти знаєш, що робити, — каже хтось, тримаючи маску рукою в синій рукавичці.
Моє серце починає нервово калатати, і я повертаю голову, щоб глянути їм в обличчя, зустріти їхні темні очі, доки вони опускають маску мені на ніс і рот. Коли я прокинуся, все буде скінчено.
— Десять, — кажу я, дивлячись повз анестезіолога на стіну операційної, й зупиняю очі на дивно знайомому контурі.
Малюнок Еббі з легенями.
Як?
Але я знаю. Звісно, Вілл. Він потай проніс його в операційну. Єдина сльоза збігає з мого ока, і я продовжую рахувати.
— Дев’ять. Вісім.
Квітки на малюнку всі разом пливуть, блакитні, рожеві й білі, всі вони крутяться, вертяться й зливаються разом, а їхні барви сходять зі сторінки й тягнуться до мене.
— Сім. Шість. П’ять.
Нічне небо раптом оживає, запливаючи слідом за квітами, й зорі заповнюють простір навколо мене. Вони мерехтять і танцюють над моєю головою, такі близькі, що можна руку простягти й торкнутися їх.
Я чую дзижчання голосу десь удалині. «Я тебе люблю, бушель і ще трішки».
— Чотири. Три.
Краї поля зору гаснуть, світ перед очима поступово темнішає. Зосереджуюся на єдиній зірці, єдиній краплині світла, дедалі більш яскравій, теплій і всеосяжній.
Дзижчання припиняється, і я чую голос, далекий і сумбурний. Еббі. О Боже. Це голос Еббі.
— …назад… не треба.
— Два, — шепочу я, не впевнена, чи про себе, чи вголос. А потім я бачу її. Просто перед собою я бачу Еббі, спочатку розмито, потім ясно як день. Кучеряве батькове волосся, її неземна усмішка і горіхові очі, зовсім як у мене.