За п’ять кроків до кохання
- Автор: Липпинкотт Рейчел, Дотри Микки
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6605-6 (fb2)
- Переводчик: Дарья Петрушенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «За п’ять кроків до кохання». Краткое содержание книги:
— Фу, Джулі, я обхезалась, — незв’язно бурмочу я, кидаючи косий погляд на неї, і на рівні моїх очей бачу її вагітний живіт, зовсім у мене над плечем.
Двері ліфта відчиняються, і вона котить мене до палати, фіксуючи шини на колесах крісла.
— Шкіра і трубка на вигляд значно кращі. До вечора вже будеш на ногах. Тільки без милиць.
Я роблю зусилля, коли вона допомагає мені повільно підвестись і лягти в ліжко. Мої ноги й руки — наче свинцеві гирі. Вона поправляє мої подушки і м’яко підтикає ковдру, натягуючи покривала поверх мого тіла.
— Тобі треба свою дитину носити, — сумно й сонно зітхнувши, кажу я.
Джулі зустрічає мій погляд. З довгим зітханням сідає на край ліжка.
— Мені знадобиться допомога, Стелло. У мене є лише я.
Усміхається мені своїми теплими блакитними очима.
— Не можу пригадати нікого, кому б я довіряла більше.
Я тягнуся до неї і, намагаючись бути якомога ніжнішою, втомленою рукою гладжу її живіт — раз, ще раз.
Широко всміхаюся їй.
— Я буду найкращою у світі тітонькою.
Тітонька Стелла. Я. Тітонька? Я сонно обм’якаю — операція й знеболювальні нарешті беруть гору. Вона цілує мене в лоб і йде, м’яко зачиняючи за собою двері. Занурююся в подушку, згортаюся калачиком і притягую до себе ведмедика-панду. Кидаю погляд на тумбочку, і мої очі повільно заплю… Стоп! Я сідаю, хапаючи з тумбочки паперову коробку, перев’язану червоною стрічкою.
Тягну за стрічку, і коробка розгортається в саморобний розкладний букет барвистих квітів: ті самі пурпуровий бузок, рожеві гортензії та білі польові квіти, що на малюнку Еббі, раптом оживають.
Вілл.
Усміхаюсь і м’яко відкладаю букет, нишпорячи довкола в пошуках телефона. Беру його і всіма силами зосереджуюсь на екрані, доки гортаю номери до номера Вілла. Натискаю кнопку виклику, слухаю гудки, і мої очі заплющуються, коли дзвінок перекидає на голосову пошту. Я підстрибую від гудка й невиразним голосом починаю говорити:
— Це я! Стелла. Не телефонуй мені, добре? Бо я щойно з операції й дуже-дуже втомлена, але зателефонуй мені, коли… отримаєш це. Але ні, не треба. Гаразд? Бо якщо я почую твій спокусливий голос, то не зможу заснути. Ага. Коротше, зателефонуй мені, окей?
Вожуся з телефоном, натискаючи кнопку відбою. Згортаюся в ліжку, підтягую ковдри ближче до тіла і знов беру панду. Я все продовжую дивитися на квіти й нарешті поринаю в сон.
Мій телефон починає цвірінькати, висмикуючи мене з глибокого післяопераційного сну. Я перевертаюся, розплющую повіки, вже не такі важкі, і бачу, що це По телефонує мені через FaceTime. Повозившись із екраном, я нарешті натискаю зелену кнопку, і з’являється його обличчя.
— Ти жива!
Усміхаюся, потираючи очі, й сідаю. Я досі сонна, але ліки вже достатньо вивітрилися, щоб голова не була як прес-пап’є.
— Привіт. Жива, — кажу я, і мої очі розширюються, натрапивши на чарівний букет квітів, що досі лежить на моїй тумбочці. — Трубка на вигляд у порядку.
Вілл. Віддалено пригадую, як розгорнула букет.
Швиденько перевіряю свої текстові повідомлення. Два від мами. Три від Каміли. Одне від Мії. Чотири від тата. Усі з питаннями про моє самопочуття.
Жодного від Вілла.
Моє серце падає наче з двадцятого поверху.
— Ти розмовляв із Віллом? — хмурячись, питаю я.
— Ні, — хитає головою По. Здається, він хоче сказати щось іще, але не каже.
Я глибоко вдихаю крізь кашель, відчуваючи біль у боці в місці зараження шкіри. Ой. Я потягуюся. Біль точно є. Але стерпний.
Я маю повідомлення в інстаграмі, та, відкривши його, бачу, що це відповідь від Майкла, отримана, доки я спала. Учора ввечері він написав мені, щоб дізнатися, як справи у По, спитати про його бронхіт. І — що найдивніше — чи поїде він відвідати своїх батьків у Колумбії. Я й гадки не мала, що в нього таке на думці.
Майже годину ми обговорювали все на світі: який він радий, що я тут, у лікарні, разом із По, який класний По. Як він не розуміє, що сталось.
Він справді до нього небайдужий.
— Майкл надіслав мені повідомлення. — Я знов перемикаюся на FaceTime, поглядаючи, як відреагує По на мої слова.
— Що? — здивовано питає він. — Навіщо?
— Дізнатися, чи ти в порядку.
Обличчя По незворушне, темні очі серйозні.
— Він милий. Схоже, дійсно тебе кохає.
Той закочує очі.
— Знову лізеш у мої справи. Ти явно вже зовсім одужала.
По тікає від кохання. Він боїться. Боїться йти цим шляхом. Боїться цілком посвятити когось у все те лайно, з яким нам доводиться жити. Я знаю, на що схожий цей страх. Але цей страх не відвертає тих жахіть, що мають статися.