За п’ять кроків до кохання

Він підіймає рожевий календар, які розсилають по всіх палатах, зі стравами дня в кафетерії.

— Здається, сьогодні на вечерю буде крем-суп із броколі. Твій улюблений, Стелло!

— Їй, мабуть, не можна буде їсти одразу після операції, Томе, — цикає мама, і його обличчя смутніє від її слів.

Я намагаюся говорити з ентузіазмом:

— Якщо сьогодні буду в змозі, неодмінно трохи з’їм!

У двері стукають, і входить санітар у хірургічній шапочці й синіх гумових рукавичках. Батьки разом підводяться, тато тягнеться й бере мене за руку.

Усі мої сили йдуть на те, щоб змусити її не тремтіти.

— Скоро побачимося, люба, — каже мама, і вони міцно обіймають мене, що триває надто довго.

Кривлюся, коли вони зачіпають мою гастротрубку, але міцно тримаю їх, не бажаючи відпускати.

Санітар підіймає поручні по боках мого візка, з клацанням фіксує їх на місці. Доки мене вивозять із кімнати, я не зводжу очей з малюнків Еббі. Здорові легені кличуть мене. Понад усе я хотіла б, щоб вона була зараз тут, зі мною, тримала за руку й співала пісеньку.

Санітар котить мене коридором, обличчя батьків тануть, віддаляючись, а ми в’їжджаємо в ліфт у самому кінці. Двері зачиняються, і санітар усміхається мені. Намагаюсь усміхнутись у відповідь, але рот відмовляється набувати потрібної форми. Чіпляюся за простирадла, зариваючись пальцями в тканину.

Двері з дзеньканням роз’їжджаються, знайомі коридори проносяться повз, усе здається надто яскравим, надто вибіленим, щоб розрізнити щось окремо.

Крізь важкі подвійні двері ми в’їжджаємо до передопераційної зони, а потім — до кімнати трохи далі коридором. Санітар заштовхує візок до приміщення.

— Треба чогось, перш ніж я піду? — питає він.

Хитаю головою й намагаюся глибоко вдихнути, коли він іде. Кімната цілковито змовкає, якщо не враховувати монотонного писку моніторів.

Дивлюсь у стелю, намагаючись відігнати паніку, що все наростає, з’їдаючи мене зсередини. Я робила все правильно. Була обережною й нанесла фуцидин, приймала свої ліки у встановлений час — і все одно лежу тут в очікуванні операції.

Уся моя одержимість режимом нічого не дала.

Здається, тепер я розумію. Навіщо Віллу було видиратись на дах. Усе зробила б, щоб устати з цього візка і втекти далеко-далеко. До Кабо. До Ватикану, побачити Сикстинську капелу. До всього, чого уникала зі страху захворіти ще більше — лише затим, щоб усе одно опинитися тут, в очікуванні чергової операції, якої можу не пережити.

Мої пальці змикаються на поручнях, зафіксованих по боках, і я стискаю їх до білих кісточок, закликаючи себе бути бійцем, як казала вчора докторка Гемід. Якщо я хочу здійснити всі ті речі, мені потрібно більше часу. Я повинна за нього боротися.

Двері повільно відчиняються, і хтось високий і худий прослизає всередину. На ньому та сама зелена хірургічна піжама, хірургічна маска й сині рукавички, що носять медсестри в передопераційній зоні, але з-під чистої хірургічної шапочки вибивається хвилясте русяве волосся.

Його очі знаходять мої, і я здивовано відпускаю поручні.