За п’ять кроків до кохання

Коли батьки йдуть, я засинаю ще на деякий час, і цей сон остаточно розвіює моє запаморочення. Прокинувшись за годину, я вже повністю вийшла з туману наркозу. Повільно сідаю, потягуюся — біль від операції пронизує бік і груди. Дія знеболювальних теж минає.

Я підіймаю сорочку, щоб подивитися. Шкіра досі запалена й болить після операції, але місце навколо гастротрубки вже має в мільйони разів кращий вигляд.

Мій погляд падає на розкладний букет, і я схвильовано всміхаюсь, обережно встаючи й глибоко вдихаючи. Повітря важко пробивається до легень і назад, і, щоб їм допомогти, я беру з тумбочки концентратор кисню, надягаю носову трубку і вмикаю його.

Я відповідаю Мії та Камілі, даючи їм знати, що прокинулась і хвилюватися не треба. Я наче заново народилася. Чи принаймні повернулася до колишніх тридцяти п’яти відсотків.

Лишилося розповісти їм, що сталося між моїми батьками. Але вони саме сідають у човен, та й мені треба бути деінде.

Перевдягаючись, я повільними, обережними рухами натягую пару легінсів і футболку-«варенку», яку подарувала Еббі, коли ми їздили на Великий каньйон. Кидаю погляд на себе в дзеркалі — темні кола під очима глибші, ніж були місяцями. Швиденько причісую волосся й стягую в акуратний хвіст, хмурячись, коли той виходить не таким гарним, як я сподівалася.

Знов розпускаю його, задоволено киваючи собі в дзеркалі, коли волосся м’яко розсипається по плечах. Узявши косметичку з низу шухляди, наношу трохи туші й блиску для губ, усміхаючись від думки, що Вілл побачить мене не лише живою, а й нафарбованою, і як роздивлятиметься своїми блакитними очима мої блискучі губи. Чи захоче він поцілувати мене?

Тобто ми ніколи цього не зможемо, але чи він захоче?

Я червонію, хитаючи головою, доки надсилаю йому коротке повідомлення з проханням зустріти мене в атріумі за десять хвилин.

Підтягнувши на плечі ремінь концентратора кисню, я рушаю коротким шляхом: ліфтом нагору, через міст до корпусу 2, а тоді знову вниз, сходами до атріуму, що займає всю задню половину будівлі. Сідаю на лаву, озираючи дерева й рослини навколо; кам’яний фонтан тихо дзюрчить позаду.

Серце нетерпляче калатає від думки, що побачу його вже за кілька хвилин.

Схвильована і стривожена, я дістаю телефон, перевіряючи час. Десять хвилин, як надіслала повідомлення Віллу, а його досі немає.