За п’ять кроків до кохання

Але процес, запущений Еббі, пішов. Попри шість кроків між нами, По став мені найкращим другом. Ось чому він єдиний, хто може підтримати мене розмовою в такому стані.

Я ходжу взад-вперед, і кімната відпочинку пливе переді мною. Намагаюся зосередитися на акваріумі, на телевізорі чи на холодильнику, що дзижчить у кутку, але мене досі трусить після сварки з Віллом.

— Ти ж знала, що його трохи заносить, — каже По з-за спини, пильно спостерігаючи за мною з краю маленької канапи. — Що б там не було, не думаю, що він хотів образити тебе.

Я круто розвертаюся до нього, чіпляючись за край міні-кухні.

— Коли він сказав «Еббі» й «померла», — мій голос зривається, і я втискаю пальці в прохолодний мармур стільниці, — наче в тому нема нічого особливого, я просто…

По хитає головою з сумними очима.

— Я мала бути з нею, По, — видушую з себе я, витираючи очі тильним боком долоні.

Вона завжди була поряд. Поряд зі мною, коли була мені потрібна. А коли я була потрібна їй найбільше, мене не було.

— Не треба. Не починай знову. Ти не винна. Вона сказала б тобі, що ти не винна.

— Їй було боляче? А якщо вона була налякана? — видихаю я.

Повітря застигає в мене в грудях. Я досі бачу, як моя сестра летить униз, як на відео з камери GoPro і мільйон разів до того, з моста на канаті чи з кручі у воду, відчайдушно і самозабутньо.

Ось тільки цього разу без диких викриків радості й захвату. Вона долітає до води й не спливає на поверхню.

Вона не мала померти.

Вона мала бути тією, хто житиме.