За п’ять кроків до кохання

— Наша донька в операційній, а ти хочеш побалакати про рушники? — збагровіла від гніву, гримає вона.

У житті не бачив Барб такою невдоволеною. Вона схрещує руки й трохи випрямляється, стежачи за їхньою сваркою.

— Я просто хочу поговорити, — м’яко каже батько. — Хоча б про щось.

— О Боже. Ти мене доконаєш. Годі… — її голос змовкає — обоє підіймають голови й бачать Барб, чиє обличчя стає дедалі сердитішим, аж доки набуває виразу, з яким вона дивиться на нас, коли ми у щось влипнемо.

Вона глибоко вдихає, втягуючи в себе все повітря в кімнаті.

— Навіть уявити не можу, що ви пережили, втративши Еббі, — до смерті серйозним тоном каже вона. — Але Стелла, — вона вказує на двері передопераційної, в якій десь далеко лежить на столі Стелла в очікуванні операції, — Стелла там бореться за своє життя. І робить це заради вас.

Обоє відводять погляд, присоромлені.

— Не можете бути друзями? Принаймні поводьтесь як дорослі, — повним розпачу голосом кидає їм Барб.

Блін, Барб. Розповідай це в церкві.

Мати Стелли хитає головою.

— Не можу бути поряд із ним. Дивлюся йому в обличчя і бачу Еббі.

Батько хутко підводить очі, мигцем дивлячись їй в обличчя, а тоді знову відвертається.

— Я бачу Стеллу, коли дивлюся на тебе.

— Ви їхні батьки. Забули цю частину угоди? Щоб ви знали, коли вона дізналася про операцію, то наполягла, що скаже вам сама — так боялася, як ви це сприймете, — каже Барб, підводячи очі.

Боже, не дивно, що Стелла так одержимо прагне лишитися в живих. Ці люди втратили дитину, а потім — одне одного. Якби вона померла, мабуть, ще й розум би втратили.

Мій батько пішов до того, як мені стало гірше, а потім ще гірше, до того, як КФ позначився на моєму тілі. Він не міг піклуватися про хвору дитину і явно не витримав би мертвої. Але двох?

Дивлюся, як її батьки нарешті перезираються, по-справжньому дивляться одне на одного, і між ними запановує слізне мовчання.

Стелла постійно дбала про всіх нас. Про свою матір, про батька, про мене. Я ж постійно рахую дні до вісімнадцяти, коли стану дорослим і буду сам собі господар. Може, час уже мені поводитися відповідно. Час самому подбати про себе.

Я кліпаю, переводячи погляд на Барб, і її очі розширюються водночас із моїми.

Отакої. Я наче олень під прожекторами — не знаю, чкурнути з місця чи просто чекати невідворотного. Я надто довго вагаюсь, і вона підлітає до мене, хапає за руку й тягне коридором до ліфта.

— О чорт, не може бути.

Я мовчу, доки двері ліфта розходяться і вона втягує мене всередину.

Знов і знов тисне кнопку на третій поверх, хитаючи головою. Я буквально відчуваю, як вона випромінює гнів.

— Послухай, Барб. Я знаю, що ти злишся, але вона була налякана. Я просто мав відвідати її…

Двері зачиняються, і вона обертається до мене, чорніша за хмару.

— Ти міг убити її, Вілле. Позбавити будь-якого шансу на нові легені.