Світло чорної свічки
- Автор: Гельд Вольфганг
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Володимир Василюк
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Світло чорної свічки». Краткое содержание книги:
А власне, Кракмеєр мав усі підстави бути задоволеним сьогоднішнім днем. Нарешті прибула звістка з Мадріда! Добра звістка! Але вигляд у кримінального радника був такий приречений, наче йому щойно повідомили, що він безнадійно хворий і ось-ось помре.
«До Остпарку». Можна подумати, що лише Крап туди годиться. Мабуть, шеф має його за недоумка, гадаючи, що він ту гірчицю вилизує як мармелад.
Кракмеєр зважив усі «за» і «проти» і знову дійшов того самого висновку: Крапа усунули, щоб він не дізнався про таємницю табуну. Таємниця тим надійніша, чим менше людей знають її. Логічно. Але в цій логіці кримінальний радник убачав приховану небезпечну пастку й для самого себе. Сам він уже володіє цією таємницею. І не позбудеться її, навіть здавши секретну справу під замок. Таємниця табуну лежатиме в його голові ще й після знешкодження Чорної Свічки. Для гестапівця, знав він із досвіду, є відомості, які, наче ракова пухлина, приносять смерть.
На стіні будинку висів великий яскравий кіноплакат. Під фотографіями бомбардувальників стояв текст:
«У боротьбі проти всесвітнього ворога. Захоплюючі документальні кадри про боротьбу й перемогу нашого легіону «Кондор» в Іспанії. Документальний повнометражний фільм УФА. Режисер — професор Карл Ріттер.
Три сеанси на день!»
Кракмеєрів погляд ковзнув по страхітливій панорамі бою, та обличчя його лишилося незворушне. Неподалік колючими словами доймала чоловіка жінка:
— Як Маріка хитне стегнами, то ти витріщуєш очі. Ну, Карле, купуй же квитки! Глянь на цих молодців. Один в одного: дужі, сміливі. Наші солдати! Карле, бери в партер!
«Нерви мої не ті, що були раніше,— думав Кракмеєр. Попереду показався будинок вокзалу.— Чи я підвів хоч раз? Ніколи. Взяти, приміром, операцію по ліквідації Ремового кодла. Мюллер повинен знати, що на мене можна покластися. Знову ця проклята згага. Треба купити нашатирні таблетки. Я йому піднесу Чорну Свічку на блюдечку. І сам гав не ловитиму».
Приїхавши в Берлін на Ангальтський вокзал, він вирішив, що на Принц-Альбрехтштрассе їхати вже пізно. Керівник кримінально-технічної лабораторії штурмбанфюрер доктор Шлегель здебільшого залишає службу ще до закінчення робочого дня.
«Шкода»,— подумав Кракмеєр і сів у трамвай. Таємнича посмішка, якою проводжав його штандартенфюрер, збудила в ньому зацікавлення. Доктор Шлегель дрібницями не буде займатися. Він повезе до Мадріда щось незвичайне. Згадка про Вальдемара потішила його. Обставини змусили його довірити догляд за папугою сусідці. Але та сусідка могла спокійно слухати собі радіо, коли його пташка так чарівно щебече вранці. Як неввічливо! Тепер він принаймні раніше, ніж гадав, визволить свого єдиного друга з такого неприємного становища.
Розділ IX
Вже розтанули в сіро-голубому мороці силуети велетенських пальм. Раз у раз тишу розтинало цьвохкання батогів, покрики погоничів. Та верблюди дедалі дужче огинались, і примарний караван ледве просувався у піщаних дюнах. Всього кілька чоловіків лишилося коло нав'ючених верблюдів, усіх, без кого можна було обійтися, бородань послав проти легіонерів. Серед посланих були і Гамід з Талебом.
Лауренц їхав з ельзасцем у хвості каравану. Позаду лунали одинокі рушничні постріли, їм відповідали короткі кулеметні черги.
— Багато їх? — поцікавився Лауренц. Він не бачив логічного зв'язку в наказах бороданя. Навіть не жителеві пустелі було цілком очевидно, що верблюди без відпочинку довго не витримають. Або навіщо було обирати шлях утечі на південь, звідки вони прибули? — В оазисі є вода. Чому ми не зайняли оборону там?
— А тому, що вони якраз цього чекали від нас, фельдфебелю. — Бородань скерував мегарі ближче до Лауренца.— Вони б оточили нас і викликали б собі на підмогу цілий батальйон.
— Солдатів?
— Іноземний легіон. Бозна, як вони дісталися до Ель Хубси. Від дороги, що пролягає північніше оазису, півдня їзди на верблюді. Я не пригадую, щоб вони колись з їхнім запасом пального заїжджали сюди. Якимось побитом...
Він не докінчив. Його обличчя розтануло в темряві. Проте в останніх словах ельзасця відчувалося, що напад змусив його замислитися. Можливо, він запідозрив зраду.
Лауренцові помалу прояснювалося в голові. Якщо в легіонерів немає верблюдів, то вони не наважаться вирушити в дюни. Бо найкращий автомобіль не проб'ється навіть на півкілометра по цих схожих на гори застиглих хвилях нанесеного вітром дрібного піску.
— В усякому разі вони відріжуть нас від оазису.
Ельзасець тихо засміявся.