Світло чорної свічки

— Вам також?

— Булочки свіжі? — спитав Кракмеєр.

— Як шістнадцятирічні дівчатка, — захихотів продавець і дерев'яними щипцями вивудив для Крапа дві віденські сосиски.

— Будь ласка, булочку! — Кракмеєр видобув з гаманця монету.— Булочку і трохи гірчиці!

Продавець сосисок спантеличено глипнув на Кракмеєра і, почухавши дерев'яними щипцями собі біля скроні, спитав:

— У вас що, не всі дома, фольксгеносе?[4]

Крап крекнув, наче вдавився шматком.

— Булочку з гірчицею... Ну?

Він простяг продавцеві монету і подивився на нього своїми блідо-голубими очима з таким душевним спокоєм, що той, наче під гіпнозом, ураз виконав прохання.

Кракмеєр їв спроквола, відламував шматочки булочки і вмочав їх у гірчицю, що лежала на картонній тарілочці. Коли поїзд поволі в'їжджав на лейпцігський перон, Крап уже давно впорався із їжею й дивився у вікно, а кримінальний радник і досі замріяно жував.

Поїзд став. За вікнами зчинився галас. Кричали продавці газет, лаялися носії, надсадно сигналив електрокар. На пероні вирувало, наче у кратері вулкана.

Крап опустив шибу, визирнув. Саме наближався продавець напоїв, штовхаючи перед собою візок із товаром. Асистент вирішив спитати начальника, чи не бажає той чого випити, та враз усі інші звуки перекрило повідомлення:

«Пана Йозефа Кракмеєра і його супутника просять зайти на пункт німецького Червоного Хреста. Увага, повторюю: пана Йозефа Кракмеєра...» — тріщало, шипіло в гучномовці. Вже на пероні обидва гестапівці дослухали вдруге повторене оголошення.

За двадцять кроків від санпункту їх стрів парубійко в капелюсі, насуненому низько на лоба. Руки — в кишенях цупкого плаща. «Коли вже ці телепні відучаться од таких звичок»,— подумав Кракмеєр роздратовано. Кримінального радника брало зло при зустрічі з цими типами, яких, на його думку, забагато розвелося в гестапо. По одязі, шкіряних пальтах чи сірих плащах їхнє ремесло можна розпізнати здалеку.

Чолов'яга зміряв прибулих пронизливим поглядом. Кракмеєрів вигляд викликав у нього зневажливу гримасу. «Незабаром головне управління стане притулком для пенсіонерів»,— подумав він.

— Що сталося? — спитав Кракмеєр, перш ніж гестапівець відрекомендувався.

— Мені доручено негайно доставити вас в управління, гауптштурмфюрере. Машина чекає на вулиці.

— А хто чекає там?

— Сам шеф, гауптштурмфюрере!

Парубійко не виймав рук з кишень.

— Старий тут, у Лейпцігу? Візьміть нарешті мою папку, Крапе. Бачите, що в чоловіка руки зайняті.

Усі троє пішли до виходу.

Завтра пополудні на Принц-Альбрехтштрассе мала відбутися щотижнева службова нарада. Скасовували її тільки в день народження фюрера і під час відпустки штандартенфюрера Мюллера. «Якщо ж діло не терпить до завтра, значить, є щось незвичайне,— міркував Кракмеєр.— Можливо, прибула звістка з Мадріда?»