Ваші пальці пахнуть ладаном
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6744-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ваші пальці пахнуть ладаном». Краткое содержание книги:
Похитуючись в такт руху поїзда, згадувала, згадувала – а що ще лишається в дорозі, та ще вночі, під стукіт коліс, під спалахи на далеких темних обріях – Господи, хоч би то була гроза, а не фронт!
Дорога довга, ніч теж довга, вона знала, що не засне, а щоб легше було трястися вночі без сну, згадувала, згадувала…
Посміхалася сама до себе, коли згадувала… – «галушка»…
Авжеж, у всьому світові білому лише одна матінка її колись – як вони ще жили в Полтаві – так називала – гай-гай, коли ж то було?
Та чи й було взагалі, а чи то їй мариться-привиджується…
Полтава…
«…внизу на блакитному тлі – золота піраміда і згорнута у кільце змія, яка тримає у пащі свій хвіст – символ вічності…»
Стривай, стривай, що це їй приверзлося? Яка золота піраміда, яка змія, згорнувшись у кільце, тримає у пащі свій хвіст?
Згадала… Аж усміхнулась, як згадала. Да це ж – старий герб Полтави. Він був тоді, як вона ще була полтавкою. Такою собі новітньою Наталкою Полтавкою, тільки двох рочків од роду…
«…внизу на блакитному тлі – золота піраміда і згорнута у кільце змія, яка тримає у пащі свій хвіст – символ вічності…»
Полтава… Як музикально звучить – хоч пісню співай: Полтава, Полтава…
І вона, похитуючись на лаві в купе, все наспівувала й наспівувала про себе (душа бажала тієї пісні): Полтава, Полтава, Полтава…
«…Всупереч легендам, загадкова Віра Холодна, – писатимуть вже в наші дні, – не була ні іспанкою, ні єврейкою, ні циганкою…» Бог із вами! Цього ще не вистачало.
«Деякі шанувальники, які зітхають за предметом свого поклоніння й обожнення, померли б на місці, дізнавшись, що їхній кумир народився не під «зоряним небом Аргентини», а в Малоросії, і що за казковий апетит мати звала дочку «полтавською галушкою»…
Бач, яка правда. Дехто був і справді певний, що таке диво може з’явитися лише «під зоряним небом» якої-небудь екзотичної Аргентини. Хоча чим вони кращі за наші українські зорі? За наш, приміром, Чумацький Шлях? У якій Аргентині, що від нас десь там чи не на краю світу (знаходиться в Південній Америці та на острові Вогненна Земля, теж край світу), такі зоряні ночі, як в Україні?
І в Полтаві, де тільки Чумацький Шлях, світло-туманна смуга повна зоряного блиску, чого вартий!
У якій Аргентині, бодай і славній піснями, є такі пісні, як в українця Михайла Старицького:
Справді, в якій Аргентині є такі пісні?
А воно, те диво, назване пізніше «королевою екрана», з’явилося під зорями Малоросії – чи ти ба! Це ж треба! Та й батько в цього дива не якийсь там лицар, не якийсь там аргентинський гаучо, який з гітарою виконує рангеру, чи тамтешній менестрель, а всього лише… малорос.
На тодішньому сленгу так «по-братньому» величали українців – малі, мовляв, роси, всього лише якісь там…
Оскільки ж мати у цього дива була росіянкою (а національність дітей у змішаних шлюбах визначають здебільшого по національності матері), то й стане вона – народжена в Україні і від українця – за національністю руською. Та й виросте і коротке своє життя проведе в Москві. Тільки рання її смерть чекатиме там, де вона народилася – в Україні.
Жив-був у Полтаві Василь Левченко. Поїхав він до Москви, столиці тодішньої імперії, на навчання, до Московського університету (словесне відділення), вдало його закінчив, здобувши фах учителя-словесника. У Москві йому тоді здорово поталанило – він познайомився з вихованкою Олександро-Маріїнського інституту шляхетних дівиць, де навчалися юні дворянки і дочки заможних з 6 до 18 років, Катериною Слєпцовою.
Як водиться, між молодими чи не з першого погляду спалахнуло кохання, про яке кажуть: єдине і на все життя.
Після закінчення навчання молоді побралися.
Весілля було скромним, швидше походило на недільний обід з родичами. Молодий, Василь Левченко, випивши бокал шампанського (це вже після традиційних вигуків «гірко»), взяв гітару і, перебуваючи, звичайно ж, на сьомому небі, заспівав… Голос у нього виявився хоч і не сильним, але гарним, а ось пісні виявилися хоч і симпатичними, проте на його рідній мові, якої весільчани, звісно ж, не знали, а тому хоч і намагалися молодому підспівувати, та з того нічого не вийшло – московська рідня молодої не знала «малороссийского языка»… Тільки теща розчулена сказала, позиркуючи на зятя: «Хахол ти наш дарагой…»