Ваші пальці пахнуть ладаном

Коли ми всідалися в клубі (у колишній попівській хаті) – ті, кому пощастило вдома роздобути рубля, – то з нетерпінням чекали початку, як найбільшого дива. Ми ще не знали, яке буде кіно – «нормальне» (себто звукове) чи німе. Якщо німе, в пітьмі клубу в один голос чувся мало не розпачливий зойк: «Німе-е-е…» Але швидко про те й забували – фільм, хоч і німий, теж хутко брав нас у полон, в обійми своїх чарів… Тільки чути було, як по той бік стрекоче-гуде «движок». Скільки фільм мав частин – від десяти й бувало (якщо кіно «довге») до п’ятнадцяти, – стільки й було антрактів, коли в клубі спалахувало світло і механіки переміняли бобіни зі стрічками, – одну виймали з проекційного апарата – він був один, а другу навзамін ставили, знову гасили світло і далі крутили кіно, і ми знову поринали у його чари. І так разів десять-п’ятнадцять чи й більше на протязі демонстрації фільму! Але ми до тих антрактів звикли і вважали, що так і має бути…

А одного разу, пригадую, – не знаю, з якої нагоди, – в село заскочила вантажна автівка – т. з. «полуторка» (себто півторатонка) і привезла кіно за спасибі…

Машина зупинилася на вигоні, відкрили у неї задній борт, а там на столику стояв проекційний апарат, а нижче – «движок». Як добре стемніло – десь після десяти, коли вже густі сутінки накрили село і на небі висипали зорі, – з «полуторки» прямо на стіну ближньої до вигону хати й пустили кіно.

Ми, глядачі – діти й дорослі, – повсідалися поперед машини на траві, й почалося дійство. За давністю літ не пригадую, як кіно називалося і про що саме воно було. Та, власне, то був не один якийсь фільм, а кінозбірник кількох короткометражок. Всі вони були давні-давні, стрічки вже стерлися від того, що їх крутили роками, але зображення ще якось можна було дивитися. До всього ж, фільми були німими. Ми аж розчарувалися, що кіно німе, але… Як відомо, дарованому коневі у зуби не дивляться. Хоч і німе кіно, але ж привезли його нам дивитися за спасибі. Ми сиділи на траві, на моріжку, а хто й посеред вулиці, де проїжджа частина, а позад нас на машині з опущеним заднім бортом торохтів «движок», а з проекційного апарата у темінь бив промінь яскравого світла, несучи прямо на глуху стіну сільської хати німе кіно.