Ваші пальці пахнуть ладаном
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6744-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ваші пальці пахнуть ладаном». Краткое содержание книги:
Як не гомоніла, то наспівувала, як не наспівувала, то гомоніла, але ніколи не мовчала – з усіма, хто її оточував (чи з тим, що її оточувало) перемовлялась. З людьми (мати, батько, нянька, сусіди), з хатніми речами… Підходила до столу – розмовляла зі столом, сідала на стілець, обзивалася перед тим до стільця як до живої істоти; умивалася – з водою, набравши її в жменьку, розмовляла, утиралася рушничком, з рушничком гомоніла, до рушничка цокотіла…
У двір вибігала – віталася з кожною квіткою чи билинкою, з сонцем і навіть з вітром. Не могла мимо пройти будь-якої речі, аби не забалакати до неї, не поцікавитись, як вона… І прислухалася, що вони їй у відповідь говорять. (Була певна, що речі не лише говорять, а й навіть чула їхню мову.) Не кажучи вже про хатнього кота, найбільшого її співбесідника, чи собаку в дворі, курей… З ластівками щебетала наче б по-їхньому, по-ластів’ячому, з горобчиками по-гороб’ячому, із сороками сорочою мовою стрекотіла…
А найбільше любила говорити зі своїми іграшками і, особливо, з ляльками – їх вона ставила вище за всіх у тому світі, що її оточував, і в якому минали дні її маленького життя…
А коли на мить задумувалась – починала співати. Навіть не знаючи пісень, співала – про все, що бачила навколо себе – отаке було дівчатко.
Як би склалася її подальша доля – залишися вона в Полтаві – невідомо. Тож і гадати не будемо. Умовний спосіб тут не годиться.
Хоча зрозуміло: виросла б «полтавська галушечка» в Полтаві та поступила б учитися до Полтавської жіночої гімназії. Можливо б, і до тієї, у якій викладав її батько, і тоді б її звали вчителевою донькою.
Так би воно, очевидно, й було б, якби… У Полтаві виростало багато гарних дівчаток і вже панянок. А втім, у Полтаві (як і в Україні взагалі, що тоді називалася якоюсь там Малоросією, що, мовляв, ще не доросла до Великої Росії) багато зростало чорнобрових і чорнооких та карооких дівчаток і русявих теж – із синіми-синіми оченятами. І всі вони були гожі. Виросла б серед них і донька викладача Полтавської гімназії Василя Левченка та його дружини, яку на той час по-вулишному прозивали москалькою. Або – московкою, адже вона була не просто з Росії, а з Москви, а Росія довгий час серед українців йменувалася Московією, Московщиною. Термін «кацап» («кацапочка») – зневажлива назва росіян, тоді хоч і був у ходу, але все ж не ніс у собі щось образливе. Кацапами називали росіян за їхню національно-етнічну приналежність (як росіяни називали – на жаль, і досі вперто називають українців хохлами). Але Вірину матір звали москалькою, і сама Віруня якийсь час походила в москалечках… Хохлушкою її ще називатимуть і в Москві – коли у неї (на перших порах московського життя) іноді прохоплюватимуться українські слівця. Але не ображалася. Горда була, що вона – хохлушка. Хоч іноді й уточнювала:
– Я – полтавка! Бо з Полтави. Але мене там звали москалькою.
Чи виросла б із неї нова Наталка Полтавка – не будемо навіть гадати.
Та й скільки вона там устигла прожити в Полтаві, на батьківщині свого батька – всього два рочки-годочки із тих 26, що їх відпустить їй немилосердно скупа доля.
У 1895-му, коли їй виповнилося два роки, з Москви прилетіла сумна звістка: помер її дідусь по матері. Овдовіла бабуся – мати її матері – так пояснили Вірусі, – яку звали Катерина Володимирівна, просила… Не те слово: благала ледь чи не слізно! – дочку та зятя з онукою переїхати до неї в Москву на постійне проживання.
«Не гоже мені самій у пустих хоромах жити-нидіти і смерті своєї дожидатися, – писала. – Як захворію – води нікому буде подати. А з вами та з онукою – душа радуватиметься. Та й легше нам буде гуртом жити – і вам, і мені, і родичі наші всі тут, у Москві-матінці, коли буде потреба – не відмовлять, допоможуть гуртом і поставимо вас, молодих, на ноги…»
І був у тому свій резон – Василь Андрійович звільнився з посади викладача Полтавської гімназії, сподіваючись таку ж роботу знайти і в Москві (він викладав словесність), і Левченки заходилися збиратися. Почалася звична при підготовці до переїзду метушня.
– Ах, Москва, Москва! – сплескуючи в долоні, ледь не підстрибувала Катерина Сергіївна, і голос її дзвенів молодо, по-дівочому. – Збувається моя мрія – я знову буду жити в Москві!
Для маленької Вірусі саме слово «Москва» ще нічого не говорило, але і її захопила майже святкова метушня збирання в дорогу, і вона теж вигукувала: «Ах, Москва, Москва!..»
Василь Андрійович, пакуючи речі, лише зітхав – стати на заваді переїздові до Москви не міг (та й сенсу в тому не було), але й причин для радощів він особисто в переїздові не бачив. А зітхав, бо шкода було залишати рідну Полтаву, де ще вчора-позавчора гадав і віку доживати. А воно бач як повернулося!