Ваші пальці пахнуть ладаном
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6744-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ваші пальці пахнуть ладаном». Краткое содержание книги:
Тапер лелеки повернули голови на батьків голос, і здавалось, що слухали його уважно.
– Лелеки мудрі, – казав батько з повагою. – Вони знають мову людей. Жаль, що ми їхньої мови не знаємо…
– Ну й вигадник ти, Васильку, – сміялася мама, і батькові було гарно від того, що мама назвала його так по-українському – Васильком.
Батько захоплено біг до кручі (він усим захоплювався, особливо світом, який їх оточував) і повертався з квіточками, що їх прозивали васильками.
– Як і тата! – вигукувала Віруня.
Васильки були пахучі, аж у голові од них приємно чманіло.
А батько, як вони сиділи під вербами, тихенько наспівував:
Того року, як народилася Віра, помер український поет Володимир Александров, автор популярної пісні про гарбуза. Василь Андрійович, повертаючись з гімназії, ледь переступивши поріг, весело декламував:
Вірунька – це вже як підросла й навчилася ходити, – дріботіла навстріч батькові, весело вигукуючи:
– І живі, і здорові – всі родичі гарбузові!
(Те, що дочка маленькою знала кілька слів українською і вживала їх, дуже тішило батька, який у рідній Полтаві відводив душу, охоче спілкуючись з одноплемінниками рідною мовою.)
А ще Василь Левченко любив приймати гостей, і гості у них ніколи не переводилися. Особливо на Свят-вечір, коли готували дванадцять страв.
А ще батько любив поїсти всмак. І матінка теж любила, а вже від них і Вірунька отримала свій добрий апетит.
Їжа в українців споконвіку поділялася на щоденну і святкову. У щоденній переважали хліб, пиріжки, книші, варені страви з борошна – вареники, затірка, локшина, лемішка, галушки та ін., – а також каші – гречана, ячмінна, пшоняна.
Господинею за столом була картопля (Катерина полюбляла деруни), капусняк і особливо – борщ. Знаменитий український борщ, що його так любили всі Левченки. Не цуралися і сала, ковбас та особливо кендюха, різну смаженину готували.
До святкових страв варили холодець, готували м’ясну печеню.
Головними святами були Свят-вечір, Різдво, Новий рік, Хрещення. На Свят-вечір готували сім, дев’ять чи дванадцять страв. Обов’язковими була кутя, узвар із сушених фруктів.
– Як їмо на Свят-вечір, – казав бувало батько, – так і проживемо увесь рік…
Вірунька стрибала і ляскала в долоньки:
– Свят-вечір!.. Свят-вечір!!!
Вечір той сприймала за ласкавого дідуся з білою бородою, схожого на Миколая-угодника. З батьком декламувала рядки з «Енеїди» Котляревського про страви українські:
Росло материне і батькове сонечко тихою, мрійливою дитиною – здебільшого її й чути не було. Гралася з ляльками, що їх батько частенько приносив додому. А граючись у кутку, гомоніла з ними, як із живими істотами (а втім, вони були для неї живими, тільки й того, що не вміли розмовляти) – всі ляльки були, звичайно ж, її донечками-янголятками, а вона була їм мамою.
Товариство ляльок – то був її світ, у який вона нікого стороннього не пускала, світ, у якому тільки вона була господинею і повелителькою, на кшталт королеви з казкового королівства.
Змалечку Віруся були невгамовною цокотухою-щебетухою (мама ласкаво називала її цокотушечкою), її дзвінкий тоненький голосок із срібними переливами не вмовкав і на мить – зранку й до вечора, зранку й до вечора… Бо зранку й до вечора вона була зайнята своїми, тільки їй відомими і для неї важливими справами, тож ніколи не сиділа, а все, як казала її нянька, «товклася». («І в кого воно таке вдалося? Швидке й непосидюче – як вогонь на сухій соломі!.. А балакуче, як старе!.. І за день його не перебалакаєш!..»)