Ваші пальці пахнуть ладаном

І що з того, що в дитинстві дівчатко-курчатко Левченків вважали не від світу сього – воно могло годинами дивитися в люстерко і розмовляти само з собою. Але на ті дивацтва маленького дівчатка не звертали уваги.

Вважається, що ні батько, ні мати не відзначалися якоюсь особливою вродою – були люди як люди. А ось донечка їхня змалечку викликала до себе увагу – завдяки своїй зовнішності. Темні кучерики, великі, злегка сумовито-печальні сірі очі, ніжний овал гарненького личка… (А втім, всі дітки народжуються міцними й гарненькими – особливо для їхніх батьків.)

Змалку Вірунька відзначалася добрим апетитом, була повненькою й пишненькою, тож матінка ласкаво називала її «полтавською галушкою».

Ох ті знамениті полтавські галушки!

Трудно знайти полтавця (справжнього полтавця!), що тоді, що тепер, який би не любив галушок.

Знамениті полтавські галушки! Можна про них і пісні співати, і оди складати і… І панегірики в першу чергу – так їх любили полтавці. І пісень-балад-панегіриків – вони цілком заслуговували. Недарма ж полтавців жартома називали галушниками!

Та й що б, здавалося, таке – галушки? Різані або рвані шматочки прісного тіста, зварені на воді або на молоці. Це була улюблена їжа полтавців – їх наколювали на шпичаки, а юшку сьорбали ложкою. Повненькі, пухкенькі, вони йшли за милу душу. Очевидно, й донечка Левченків була змалечку повненька, пухкенька, біленька, як здоба, що її мати-росіянка і звала на місцевий лад галушкою.

– Галушечка ж ти моя, – гуцикала і обціловувала донечку.

Та й любили Левченки галушки – в Полтаві ж бо жили!

Повніла й гарнішала Вірунька Левченко на полтавських галушках і любила їх – гам-гам (так просила). Мати її, корінна росіянка, опинившись з чоловіком у Полтаві, і сама призвичаїлась до української кухні взагалі, і до галушок зокрема.

Ось так і жили в Полтаві Левченки – Катерина, Василь і маленька Віруся.

Жили – не тужили, в любові та злагоді, в тихій зеленій Полтаві на березі світлоплинної в кучерявих вербах Ворскли, до якої часто влітку ходили на прогулянку.

– Ворскла! – захоплено (на батьківщині він всим захоплювався) вигукував Василь Андрійович. – Або ще – Ворскло! Давньоруська Ворскол! Найчарівніша річка України, в літописах згадується ще за 1105 рік!

На мілководді чи між кучерявими вербами задумливо ходили довгоногі і довгодзьобі лелеки. Загледівши їх, Вірунька завмирала – захоплена і вражена. Оченята її ставали аж круглими від подиву – як дивилась на лелек.

– Назва Ворскла походить, вочевидь, від тюркських слів ворьс – білий і кул – вода. Себто Ворскла – це Біла вода.

Вона в річці й справді здавалася білою.

– Ворскла – біла вода! – підстрибувала Віруся і ляскала в долоньки.

На те ляскання лелеки неквапливо повертали голови, здивовано дивилися на мале дівчатко і знову завмирали, певно, думаючи свої віковічні думи.

– У Ворсклу впадає теж гарна річечка Лтава, або – Олтава, – не вгавав батько. – От від неї й виникла назва міста – Полтава.