Ваші пальці пахнуть ладаном
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6744-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ваші пальці пахнуть ладаном». Краткое содержание книги:
Не пригадую про що була стрічка, потемніла і напівстерта, але та загадкова, якась бентежно-хвилююча і таємнича жінка, гарна-гарна, з печальними очима, наче заворожила нас, і від її чарів я довго не міг звільнитися… (А втім, і не хотів звільнятися.) Вона навіть снилася мені… Звідтоді й назавжди закарбувалася вона у моїй тоді ще дитячій пам’яті… Я пізніше при нагоді питатиму у вчителів, а хто така Віра Холодна, але так нічого конкретного не дізнаюся. Хіба що кілька слів про те, що колись була (розповідь звучала як казка) у дореволюційному кінематографі така знаменита кіноактриса, загадкова і таємнича Віра Холодна, що так рано загинула (розповідали, що загинула) в якійсь незнаній мені Одесі… Двадцять з чимось літ тому…
Вродливішої, незвичайнішої і загадково-таємничішої жінки, як та, котру я побачив у німій стрічці на стіні сільської хати, і яка звалася Вірою Холодною, я більше у своєму житті не зустрічав – ні в кіно, ні в реальному житті. Та й не міг іншу таку зустріти, коли вона – Віра Холодна – одна-єдина у світі білому. (Хоча в принципі, кожна жінка – якщо вона справжня жінка! – має бути єдиною у світі білому і, звичайно ж, твоєю. «Ми, жінки, за своєю суттю все ж янголи. Просто коли нам обламують крила, нам доводиться літати на мітлі», – запише якось в Інтернет-щоденнику одна вельми популярна і вельми успішна російська модель Руслана К., яка у 21 рік свого молодого життя зненацька накладе на себе руки в Нью-Йорку і добровільно піде в інший світ на гребені свого успіху та фінансових статків. Потім її друзі скажуть: «Вона повірила, що, будучи янголом, водночас може літати і на мітлі, тільки в потрібний час її під рукою не виявилося…» Але це вже інша тема.)
Більше я Віри Холодної не бачив, – на екрані, звичайно. Та й хіба тільки я? Хто із нині сущих знає-пам’ятає Віру Холодну, коли ніхто із нині сущих не бачив її на екрані у давніх красивих мелодрамах німого кіно, яке сьогодні здається анахронізмом…
Та й уціліло лише п’ять коротеньких стрічок з її участю – із більш як півсотні фільмів, у яких вона знімалася. Хто їх сьогодні може побачити (чи бачить) – хіба що лише спеціалісти, історики кіно.
А ось легенда про Віру Холодну, загадкову, таємничо-незбагненну, та її дивні очі, вроду її незвичайну, і сьогодні жива.
І завтра-позавтра житиме.
Та ще з матеріальних свідчень її існування у цьому світі залишилось лише декілька десятків метрів затертої плівки…
Але правда й те, що на них спливають, як із небуття, як з іншого світу, для нас недосяжного, «чарівливі очі Віри Холодної», що всіх, хто у них хоч раз загляне, проймають до глибини душі…
Частина друга
Під зорями Аргентини?…
Та ні ж бо – «полтавська галушка»
Ці рядки належать українському поетові Анатолію Косматенку. Так сталося, що в мене подвійне земляцтво: за місцем народження я полтавець (був ним і завжди залишуся!), а за проживанням ще й придніпровець, бо сорок років мого життя минуло в Дніпропетровську.
На Полтавщині – шістнадцять. Тож земляки мої і там, і там. І при слові «Полтавщина» у мене щемно тепліє біля серця, і справді, як написав поет, Полтава душу бентежить до дна. Бо це земля юності моєї ранньої, земля моїх батьків, дідів, прадідів, земля моїх пращурів – козаків і селян, край роду мого, а це – навічно…
Це дещо розлога цитата з автобіографічного роману автора цих рядків «Веселий смуток мій» (Київ, 2007).
Отож, я полтавець. І так мені гарно, що з Вірою Холодною ми ще й земляки по краю, у якому обоє народилися, – милій моєму серцю Полтавщині, і зростали там само. Правда, кінозірка лише два роки, а я – шістнадцять, але ж кількістю років такі речі не вимірюються, і любов до рідного краю від того, багато ти чи мало у ньому прожив, – не стає більшою чи меншою. Вона просто є. Любов.
А втім, не буду – про себе. Та ще в романі про Віру Холодну. Бо ще молодий та ранній критик звинуватить мене в нескромності… Хоча чому б зайвий раз і не згадати себе, улюбленого? Та ще вкупі з великим.