В країні дрімучих трав
- Автор: Брагин Владимир Григорьевич
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Дмитренко М.
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В країні дрімучих трав». Краткое содержание книги:
Ось і я не знаю, не вмію розповісти, як сталося, що я не потонув. Лежу на березі. І теплий шовковий вітрець обвіває обличчя, заспокоює мене. Наді мною спокійна блакить неба. Я підводжу голову, дивлюсь на річку. Широка — протилежний берег ледь видно. Яка тиха, спокійна, повільна! Чи не по цій тихій воді вітер ганяв мій пліт в різні боки, притиснув до берега, оточив полем водоростей? Чи в цій річці під час бурі перекинувся мій пліт? І почуття жалощів до самого себе, таке небезпечне в кожній людині, почуття жалощів, змішане з насмішкою над собою, пойняло й переповнило мене: яка ще там корабельна аварія Саргасове море, поля водоростей!.. Адже це погойдується на воді найзвичайнісінька зелена, дуже зелена болотяна ряска. Я мало був не потонув у… болотечку, в повільному струмочку, в зеленій рясці!.
Світла думка розвіяла гіркі роздуми. Можливо, мішок із рукописом не поплив, а застряв у рясці? Я знайду, неодмінно знайду свій щоденник. І хай мешкають у цій Великій Повільній річці динозаври. І хай антракозаври заглушають своїм криком виття й свистіння бурі. Та все-таки я знаю: Велика Повільна річка — це лише струмок з ряскою, де мешкають звичайні тритони і найзвичайнісінькі жаби.
І свій щоденник я знайду! Він не промокне — він, залитий воском, лежить у водонепроникному мішку.
День у день ходив берегом, плавав поміж полів ряски, дивився, шукав свій мішок. Не знайшов! Але й думати не хотів, що його занесла течія. І повірив я в те, у що хотів вірити: він тут, неодмінно тут, зовсім близько… Та де ж, де? Якщо його немає в рясці, то, отже, хтось із мешканців річки потягнув його на дно. Там, на дні, і треба шукати мішок із щоденником.
Я весь час намагався пригадати, впізнати те місце, де перекинувся пліт. Треба пірнати, шукати щоденник під водою, Та де, в якому місці шукати?
Аеростати… аеростати… аеростати… Іноді раптом на думку спадає те або інше слово, не пов’язане ні з тим, про що думаєш, ні з тим, що тебе оточує. Та це слово не дає спокою, звучить у голові, і ти його повторюєш і повторюєш.
Я був дуже голодний, блукав берегом, думав про те, як роздобути їжу, але весь час повторював слово, яке до мене причепилось: “аеростати… аеростати…” Звідки воно прийшло? Це все від голоду. Як паморочиться в голові! І пливуть високо в небі хмаринки, пливуть, коливаються в недосяжній височині. А під ними пливуть, колихаються квіти: білі зонтики, пухнасті волоті, різноколірні кулі. Паморочиться в голові. І засіло скалкою в мозку одне слово: “аеростати”.
Біля самісінького берега по воді простяглося листя якоїсь рослини. Довгасте й густо-зелене, воно було схоже на листя тропічного фікуса. Я у кілька разів менший за кожний листок. Урочисто похитувалися над водою велетенські стовпики рожевих квітів. Це земноводна гречка.
Вода захищала гречку від незваних чужинців, які заповзли б і пробралися до нектару.
Голодний, стомлений, я здалеку дивився на рожеві квіти і, зітхаючи, згадував, які смачні й поживні пилок і нектар земноводної гречки, — дивився і не знав, що робити. Мені не доплисти, не дістатися до цього куща — не стане сили. Я відійшов від води і скоро побачив другий кущ земноводної гречки, на березі. Тут вона захищалася від крадіїв нектару в інший спосіб: стебло було вкрите волосками, що виділяли клейку рідину. В ній борсалися жучки, мурахи. Щоб не “влипнути”, як мураха, я виліз на високий засохлий кущ. Він ріс поряд з гречкою. Я потягнув рожеві квіти гречки до себе. Їв пилок, пив нектар. Квіти виривалися з рук. Я не відпускав їх. Що то було, обід чи вечеря? Чи неоднаково! Я наївся. Та в голові ще паморочилося. Може, від їжі, а може, від того, що я надто високо виліз…
Дуже обережно, рискуючи впасти, я спустився на землю.
Аеростати… аеростати…
Вечоріло. Заходило сонце. Знову над великою повноводою річкою метушилися птахи-бабки. І їхні блискучі довгі вузькі крила мінилися барвами веселки.
Вони стривожено проводжали хвилі в довгу дорогу і зникали за закрутами річки.
Знову в голові настирливо зазвучало: аеростати…
І мені почало здаватися, що десь, колись я бачив багато-багато аеростатів. Сріблясті, легкі, прив’язані довгими тросами, вони ледь-ледь погойдувались і рвались, тяглися, готувалися злетіти. Але де й коли я їх бачив? Не пам’ятаю. Я виліз на стовбур, аби влягтися на листку: тут спокійніше і безпечніше спати, ніж на землі. Якийсь час я перевертався з боку на бік: адже по всьому листку проходять жилки. Нарешті я вмостився, знайшов вигідне положення.
Поряд зі мною ярусами підіймалося зелене листя. На кожному листку — тисячі й тисячі своєрідних кватирок. Навстіж вони були відчинені вранці й увечері — свіже повітря провітрювало рослини. Але в спеку зачинялися. Звичайно, я розумів, що кватирки — отвори листка. Відчиняючи й зачиняючи їх, рослина регулює випаровування води.
Лежачи на листку, що ледь-ледь погойдувався, я в дрімоті дивився на примхливі обриси листя і думав: хоч би уві сні побачити аеростати.
Адже буває так, що людині сниться те, про що вона напружено думала. І вона прокидається радісна і схвильована: згадала, усе згадала.
Та ні, не слухається сон людини.
Наснилося мені зовсім інше. Я лежу на верхній полиці вагона поїзда, що кудись повільно йде. І раптом рвучка зупинка. Мало “ не гепнувся додолу. Падаю, руки мої хапаються, чіпляються за край полиці. Прокинувся.
Сонце уже високо стояло в небі. Я лежав на самісінькому краєчку листка. Листок, рухаючись за сонцем, повертався до нього всією поверхнею, і я все скочувався. Ось і маєш поїзд, що кудись повільно йде! Ось і маєш аеростати!
Від річки долинали гострі тонкі звуки. Комарі заводили свою музику. Оглянувся. Мене вразило: праворуч за листком ледь похитувалась якась велетенська тінь. Похитування тіні раптом посилилось. Гра світла й тіні! Мерехтіння було таке, що в мене зарябіло в очах. Величезний гамак, сплетений павуком-тенетником, був прив’язаний канатами до дерев. Вітру немає, а мерехтіння, гра світла й тіні не припиняється. Отже, павук сам розгойдує сітку. Так він робить в хвилину небезпеки або коли нападає на здобич: сітка стає невидимою, неначе тане, розпливається. Та гарячкова гра світла й тіні і різке мерехтіння поступово припинилися. Велетенська тінь від сітки спокійно лягла на землю.
Я спустився з листка і почав знову розглядати сітку. Ні здобичі павука, ні його ворога я не побачив. Лише виблискували проти сонця краплини клейкої рідини. Пригадав! Усе пригадав! Аеростат! Тієї миті, коли перекинувся мій пліт, саме тієї миті, там, у глибині вод, я побачив таку саму сітку з павутиння. Вона коливалась у воді і була схожа на аеростат. Усе зрозуміло: треба шукати мій потонулий мішок із щоденником там, де у воді висить така сама сітка, схожа на прив’язаний аеростат. Що більше я дивився на сітку павутиння, тим зрозуміліше ставало, чому слово “аеростат” настирливо звучало в моїй голові.
Треба пірнати. Знайду підводний аеростат— знайду коло нього й мішок із щоденником.
У тому, “великому”, житті я непогано плавав і знав, що в людей, які пірнають на велику глибину, буває кровотеча з носа, вух і рота. Я знав, що нирець може пробути у воді близько двох хвилин.
Важкий камінь у руці. Зовсім як у шукача перлів. Стрибок! Вода зімкнулася над моєю головою. Камінь потягнув глибоко на дно. У скронях гупає. Погано бачу. Запаморочення. Попереду промайнуло щось темне. Кинув камінь, виплив нагору. На піщаному березі насилу опритомнів. Серце прискорено билося. В голові паморочилось дедалі дужче. Шум у вухах не переставав.
Ледве доповз до якоїсь печери. Чия це нора? Чи не однаково — вона порожня. Сяк-так підкотив до печери велику каменюку, сяк-так закрив вхід. Притулившись у печері до стіни, я задрімав.