Втрачений скарб. Інший світ
- Автор: Гребнев Григорий Никитич
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Н. Тищенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Втрачений скарб. Інший світ». Краткое содержание книги:
…Існує легенда, що чотири століття тому Іван Грозний сховав у невідомому місці бібліотеку своєї бабусі — неоціненну книжкову скарбницю, вивезену з осадженого турками Константинополя. Визначні вчені і відчайдушні авантюристи не раз пробували знайти її, але безуспішно. В наші дні цією справою зайнявся міжнародний антикварний трест. Завдання розшукати зниклий скарб і викрасти його з Радянського Союзу дістали двоє: пройдисвіт Кортец і син білоемігранта князь Бєльський. Про їхні пригоди в нашій країні, про сміливість і винахідливість бригадмільця Вані Волошина та студентки Тасі, про цікаві знахідки в Новгородському музеї-монастирі розповідається в пригодницькій повісті «Втрачений скарб».
З науково-фантастичної повісті «Інший світ» читач дізнається, як напередодні першої світової війни петербурзькі геологи, що працювали на Далекому Сході, знайшли біля підніжжя вулкана, під шаром застиглої лави, дивне маленьке місто, накрите непроникним прозорим ковпаком. Де воно взялося в горах Корякського півострова?
Невтомні дослідники відповіли на це і на інші питання, пов’язані з цікавою знахідкою.
Невідомий автор у цій билині докладно описує подорож Івана Васильовича і його молодої дружини Анастасії Романівни…
— Анастасія… — прошепотіла Тася. — Її теж так звали… Ваню!
Волошин поглянув на неї:
— Що, Настусенько?
— Як звати вашого батька?
— Його звуть Василем, — просто відповів Волошин. — А що?
— Нічого… Я так…
«Іван і Анастасія… Государ Іван Васильович і його молода дружина Анастасія…»
Думка Тасі заметалася, наче птах у тенетах, але її скував рівний голос Стрілецького, природженого лектора, що перетворився раптом на чудовому лужку романтичного монастиря у розповідача билин про сиву давнину. В далекому минулому Тася побачила…
Це було чотири століття тому. Заходило сонце…
Сила-силенна барвистих парусів ще тріпотіла на розмальованих барках флотилії, що кинула якорі біля стін Сіверського монастиря. Найбільша барка, з царським наметом на палубі, пристала до берега, і її мировою сходнею, вкритою килимом, зійшов молодий Грозний. На зріст він був високий, але не цибатий і одягнутий просто. Великі карі очі дивилися суворо, навіть дуже суворо… Під благословення до товстого, багроволицього ігумена Іван підійшов швидко й діловито. Потім підвів голову. Ледве розтуливши губи, вимовив: «Горе в мене, отче…»
Ігумен прислухався до голосінь Анастасії Романівни в царському наметі на барці й відповів, тяжко зітхнувши:
«Гінці донесли сумну звістку, государю… Молитися треба… Господь тебе, як святого Іова, випробовує…»
«Воля божа… — похмуро сказав Іван. Він підвищив голос: — Княгиня Євфросинія і вороги мої, певно, раді будуть. Нема в мене спадкоємця!.. Братця мого двоюрідного, дурника Володимира, на великокняжий престол ладять. А землю руську по уділах розкрадуть…»
Він заскреготав зубами. Потім, обернувшись закам’янілим обличчям у той бік, звідки прибули його барки, хрипло крикнув:
«Але ні! Не бути цьому!.. А стару сучку Євфросинію я сюди, в Горицький монастир зашлю і в келію під замок посаджу!..»[7]
Ігумен мовчав.
«Перенеси, отче, новопомерлого младенця Дмитрія в храм Іоанна Предтечі і сьогодні ж похоронну відправу учини», — наказав Іван і пішов до монастирської стіни, за якою вже були збудовані для нього та його почту дерев’яні хороми…
Професор Стрілецький підвівся і показав на триярусну стіну, за якою плюскотіло озеро.
— Отут стояли ті хороми, і сюди з барки царської були перенесені ковані скрині з цінною поклажею. А відав похованням тих скринь друг і наперсник царя боярин князь Іван Дмитрович Бєльський, людина спритна і кмітлива… Про те оповідає стародавня билина…
І знову перед Тасею постало марево минулого. Вона виразно бачила суворе обличчя молодого царя і скорботні, заплакані очі Анастасії Романівни; наче крізь сон чула Тася тихий голос Стрілецького:
Тася бачила їх обох, Івана й Анастасію. Вони сиділи поруч отут, біля цієї церкви, де стояла малюсінька трунка… Він гладив її темне волосся і ласкаво говорив:
«Не сумуй, Настенько!.. Ми з тобою молоді, будуть у нас ще дітки. І синочок буде…»
«Шкода його, Ваню!.. — відповіла заплакана молода жінка. — Який він пригожий був! Оченята великі, твої… І агу вже казав, згадай…»
А тихий вечір обгортав тінню цю зажурену пару… І гірким полином пахло тоді так само, як і тепер… Нема тільки скорботного співу ченців і не чути слів урочистої молитви.
А Волошин бачив іншого царя Івана. І цей інший Іван ходив з ігуменом по монастирю, приглядався до всього хазяйським оком, усе примічав.
«А чого в тебе, отче, над могилами засланих бояр Воротинських і Шереметьєвих великі храми стоять?»
«Доброхітними дарами вдів боярських збудовані, государю», — єлейним голосом відповів Ігумен.
«Он як! — загримів молодий цар. — Дарами вдів?.. А над могилкою святого Кирила, премудрого старця, який цей монастир заснував, ветха капличка стоїть! Чи гоже так, отче?..»
«Негоже, государю, — квапливо погодився ігумен. — Спорудимо храм великий…»
«То ж то! А ту поклажу, що Бєльським у погреби монастирські захована буде, бережи, отче, як свою голову. Вона в тебе одна, і скарб у мене один… Вник?..»
7
Іван Грозний справді заслав згодом у Горицький жіночий монастир княгиню Євфросинію Старицьку, представницю боярської опозиції Грозному. Викрита в новій змові, княгиня Старицька за наказом Грозного була втоплена в Сіверському озері.