Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Інших позицій дотримувався лідер католицької Польщі кардинал Станіслав Ґозій, який тлумачив унію як підпорядкування Східної церкви папі. Під таким же кутом зору розглядається унійна перспектива в книзі одного з найпомітніших церковних письменників кінця XVI – початку XVII ст. Петра Скарги, що була видана у Вільні 1577 р. під назвою "Про єдність Божої Церкви". Скарга переконував читача, що істинною є лише одна церква – Римо-католицька, тож найкорисніше для Русі було б відкинути помилки греків і об'єднатися зі столицею істинної віри.

Проминаючи критику розходжень у догматах, варто звернути увагу на реальні переваги визнання православними верховенства папи, які підкреслює в своїй книзі Скарга (і які невдовзі ляжуть в основу позитивної програми прибічників унії). На його думку, це сприяло б зняттю напруги у відносинах між православними і католиками, підвищенню культурного рівня і суспільного престижу руського духівництва, викоріненню "єретиків", себто протестантів, зміцненню держави, в якій вщухнуть конфесійні роздори. Для з'єднання церков, підкреслює Скарга, досить того, щоб Київського митрополита благословляв не Константинопольський патріарх, a папа, і щоб православні, визнавши його зверхність, прийняли католицький канон віри, лишаючись при власній обрядовості і мові богослужіння.

Проте за життя папи Сикста V, який негативно ставився до унійного задуму, справа обмежувалася приватними переговорами та концепційними обміркуваннями. Ініціатива практичної підготовки вийшла з неочікуваного джерела, співпавши зі смертю папи. 20 червня 1590 р. четверо владик руських єпархій (луцький – Кирило Терлецький, львівський – Гедеон Балабан, пінський – Лев Пелчицький, холмський – Діонісій Збируйський) на синоді в Бересті склали лист-проект, у якому заявляли про готовність визнати верховенство папського престолу за умови збереження церковного устрою і чину богослужіння Східного обряду. Цей крок навряд чи можна розцінити як разюче несподіваний. Ідея унії циркулювала в умах еліти вже трохи не півстоліття, обіцяючи сприятливі перспективи для нормалізації розладнаного внутріцерковного життя. Необхідність кардинальних реформ була очевидною для кожного, хто критично дивився на деморалізацію церковних верхів, заклопотаних боротьбою за прибуткові вакансії, a не за душі пастви, та на разючу неосвіченість і принижене становище нижчого кліру, залежного від примх світських землевласників. Пожвавлення релігійного життя в католицькій церковній спільноті, започатковане Тридентським собором, ставило Східну церкву в особливо програшне становище, виопуклюючи її вади і підкреслюючи симптоми застою. Врешті, несподівано з'явився додатковий політичний стимул, що пришвидшив події. У 1589 р. була проголошена автокефалія Московського патріархату, глава якого отримував титул патріарха Московського і всієї Русі, що в підтексті містило претензії на всю Русь, тобто українсько-білоруські землі. Останнє автоматично робило прихильниками унійної ідеї і короля, і вищу політичну еліту Речі Посполитої.