Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-264-5
- Переводчик: Андрій Павлишин
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський». Краткое содержание книги:
_________________
Колись я знаходив вихід для своєї енергії в написанні листів, то була тоді єдина моя творчість.
З листа до Анджея Плешневича, 4 березня 1936
* * *
Мені потрібен товариш. Мені потрібна близькість спорідненої людини. Я прагну якоїсь запоруки внутрішнього світу, існування якого постулюю. Безугавно тільки тримати його на власній вірі, нести його всупереч усьому силою своєї перекірливості — то праця й мука Атласа. (…) Мені потрібен спільник для новаторських починань. Те, що для однієї людини є ризиком, неможливістю, поставленою догори ногами примхою, — відбите у чотирьох очах стає дійсністю. Світ наче чекав на ту спілку: досі замкнений, тісний, без подальших планів, він починає дозрівати барвами далечіні, лускати й відкриватися углиб. Мальовані проспекти поглиблюються та розступаються в реальні перспективи, стіна пропускає нас у раніше неосяжні виміри; фрески, мальовані на небосхилі, оживають, як у пантомімі.
З листа до Тадеуша Брези, 21 червня 1934
* * *
Ті листи, які мені вдалося знайти упродовж шістдесяти років, становлять не просто епістолярну колекцію, але передусім своєрідну автобіографію письменника, вони дають значний матеріал до його біографії, численні сліди якої затер час, а свідки переважно загинули. Властиво, увесь відомий нам сьогодні життєпис Бруно Шульца був реконструйований завдяки його листам, із уламків спогадів тих, хто його пережив, і нечисленних документів. Навіть такі елементарні дані, як дата народження письменника, подавалися у різних версіях, або супроводжувалися знаком запитання.
Єжи Фіцовський, зі Вступу до Книги листів
Ні, Вітольде, я вірю в Тебе. Ти лише чаруєш його рухами фокусника, обкурюєш лестощами, гіпнотизуєш і знерухомлюєш у позі вічного ідола, яку Ти йому навіюєш. Авжеж, я Тобі в тому буду секундантом. Ми посадимо її на престолі, пані докторову з Вільчої, осанна, осанна, биймо поклони. Нехай розсядеться, нехай випне білого живота, надимаючись від пихи — пані докторова з Вільчої, одвічний ідол, мета всіх наших тужінь, осанна, осанна, осанна…
Тим часом, коли вона сидить приголомшена, вийшовши зі своїх берегів, із блакитними очима, які нас не помічають і не бачать, — проаналізуймо її обличчя, збагнімо її міну, запустімо зонд на дно того незбагненного обличчя.
Кажеш, що то лик життя? Кажеш, що не тільки ми, мудріші й кращі, маємо право кепкувати з пані докторової, але й за нею визнаєш рівне право на глузування, презирство і кепкування. Ти стаєш на бік нижчого супроти вищого. Ти намагаєшся скомпрометувати наші починання, поставивши перед нашими очима масивне тіло докторової та солідаризуєшся з її тупим реготом. Ти стверджуєш, що в її особі борониш життєздатність, біологію супроти абстракції, супроти нашої відірваності від життя. Якщо біологія, Вітольде, то хіба її сила інерції, якщо життєздатність, то хіба її пасивна важка маса.
Проте авангардом біології є думка, експеримент, творчий винахід. То ми є войовничою біологією, біологією завойовників, то ми далебі життєздатні.
Я не жартую. Я знаю, про що Ти міркуєш, якої невисокої думки про наше життя. І це завдає мені болю. Ти порівнюєш наше життя із життям докторової з Вільчої, і її життя здається Тобі реальним, міцніше закоріненим у ґрунт, а тим часом ми, будуючи попід хмарами, віддані химері під тиском у сотні атмосфер нудьги, дистилюємо наші майже нікому не потрібні твори. Нудьга, Вітольде, спасенна нудьга! То наш високий аскетизм, то наша гидливість, яка не дозволяє нам брати участь у бучних бенкетах життя, то непідкупність нашого смаку, присяжного новим і невідомим «стравам».
Дозволь мені у двох словах сказати Тобі насамкінець, де б я хотів Тебе бачити, де я вбачаю властиве Твоє місце і властивий твій постерунок. У Тобі є матеріал для великого гуманіста. Бо чим же іще є Твоя патологічна чутливість до антиномії, як не тугою за універсалізмом, за гуманізацією н е л ю д с ь к и х обширів, за відчуженням партикулярних ідеологій та анексуванням їх на користь великої єдності. Не знаю, на яких шляхах Ти цього осягнеш, але думаю, що саме таким є позитивний сенс і санкція Твоїх починань, які досі полягали в полоханні та підставленні під постріл звіра із тих напівлюдських нетрів.
Вітаю Тебе, Твій
Бруно Шульц
[липень 1936]
До Анджея Плешневича[229]
Дорогий і Шановний Пане Анджею[230]!
Втішив мене Ваш лист, я якось не сподівався, що Ви всерйоз поставитеся до своєї обітниці. Колись я знаходив вихід для своєї енергії в написанні листів, то була тоді єдина моя творчість. Шкода, що ми не можемо повернути нашого листування до тамтих часів. Тепер я вже не вмію так писати, і той час, — не такий уже й далекий, — видається мені з перспективи багатим, наповненим і квітучим, у порівнянні з теперішньою сіризною та розпорошеністю. Ви маєте почерк, який мені подобається. На мене справляють добре враження люди, в яких подібний почерк.
Ви переоцінюєте переваги мого дрогобицького становища. Чого мені навіть тут бракує, — то тиші, власної музичної тиші, заспокоєного маятника, підпорядкованого власній гравітації, з чистою лінією руху, не спотвореною жодним стороннім проникненням. Ця субстанціональна позитивна тиша — цілковита — вже сама є сливе творчістю. Ті справи, котрі, як я гадав, хочуть промовити моїми устами, — діються понад певною межею тиші, формуються в осередку, доведеному до досконалої рівноваги. Уже той спокій, який я тут маю, хоча й досконаліший, аніж у ту щасливішу епоху, — став недостатнім для щоразу вразливішої, вибагливішої «візії». Мені дедалі важче в неї повірити. А власне ті речі вимагають сліпої віри, взятої у кредит. Допіру поєднані тією вірою, вони над силу погоджуються бути — до певної міри почати існувати.
Те, що Ви кажете про наше штучно продовжене дитинство, — про незрілість, — дещо мене дезорієнтує. Бо здається мені, що той ґатунок мистецтва, який мені припав до душі, є власне регресією, є поворотним дитинством. Коли б можна було повернути розвиток навспак, осягнути якимось обхідним шляхом повторне дитинство, ще раз здобути його повноту і безмір — це було б здійсненням «геніальної епохи», «часів Месії», які нам обіцяні та шлюбовані усіма міфологіями. Моїм ідеалом є «дозріти» до дитинства. Ото була б допіру справжня зрілість.
229
Анджей Плешневич (1909—1945) — польський літературний критик і есеїст, вивчав історію у професора Марцелія Гандельсмана у Варшавському університеті. В 1930-х роках і до початку війни співпрацював зі щоквартальним часописом «Verbum», органом групи католицьких інтелектуалів. На його шпальтах оприлюднив дослідження про поетичну творчість Єжи Ліберта (1935), цей нарис був опублікований того ж року окремим виданням і став єдиною книжкою в доробку Плешневича. Свої нариси та рецензії він також друкував у «Kurierze Porannym», «Pionie», «Wiadomościach Literackich». Під час окупації перебував у Варшаві, брав участь у конспіративних авторських зустрічах і дискусіях. У помешканні Яна Міхальського прочитав лекцію Час книжок уже минув (Czas książek już minął); на іншому зібранні представив його учасникам есей про Жіроду. Зустрічався, зокрема, з Налковською та Брезою, працював над новою книжкою — збіркою літературних досліджень. Пережив Повстання, був депортований із Варшави, дістався села Кужешинек у повіті Рава-Мазовецька, де працював до закінчення військових дій сільськогосподарським робітником. Через кілька тижнів після визволення Варшави вирушив пішки до столиці, щоб рятувати свої рукописи, залишені в помешканні. Загинув під час німецького бомбардування в містечку Бабськ.
Після війни були опубліковані три есеї Плешневича: Райнер Марія Рільке (Rainer Maria Rilke), Валері Ларбо (Walery Larbaud) та Поль Валері (Paul Valery) («Literatura na Świecie» 1973, № 4 i 7). Це єдині його вцілілі рукописи, що зберігаються у приватному архіві Збіґнєва Міцнера; есеї були частиною тому нарисів про європейську літературу. Решта праць, які мали увійти до тієї збірки, згоріли під час Варшавського Повстання разом з усією неопублікованою спадщиною Плешневича.
Цей дуже здібний критик, який відрізнявся рідкісною вразливістю та досконалістю форми своїх есеїв, написав рецензію на Цинамонові крамниці під назвою Фантастичне містечко (Fantastyczne miasteczko, «Pion» 1934, № 4) та нарис у «Kurierze Porannym» (1936) про опубліковану в «Studio» (1936, № 7) полеміку між Шульцом і Ґомбровичем.
Три опубліковані у Книзі листи до Плешневича від 1942 року зберігаються в моїй колекції.
230
Шульц познайомився з Анджеєм Плешневичем у Варшаві на початку своєї піврічної відпустки, яка тривала від 1 січня 1936 року.