Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Адже, скажу це виразно, я не вірю в священний кодекс арен і форумів, ігнорую його і ціную дуже низько, проте Ти, будучи ним захопленим, спорядив його маргінеси в найкращі голоси та коментарі — дивне то, воістину, богослужіння, яке піднімається понад об'єктом свого культу в танках блазнюючої іронії!

Отож, погодься, дорогий Вітольде, щоб ми відкликали оту цікаву тавромахію і, покинувши розпороту ляльку на піску, полишивши гомін розчарованої публіки позаду, вирушили пліч-о-пліч — бик і його тореадор — до виходу, на волю, вільним прогулянковим кроком — заглибившись в інтимну розмову ще до того, як вийдемо з останніх кіл театру.

О ні, що за парадокс! Ти — в ролі захисника публічних форумів і їхньої гучної акустики! Але що таке акустика форуму й арени, які істини та аргументи озвучуються там, і звідки береться той невідпорний заклик до наших сердець і досвіду? Яка ж то частка нашої істоти вибігає йому назустріч, сповнена схвалення та згоди, всупереч нашому достеменному знанню? Ти полюбляєш і цінуєш популярний дотеп, бажаний натовпові дотеп, дотеп, який б'є супротивника, попри його рації та аргументи, прирікаючи на посміховисько, вибиває зброю з рук без схрещення посутніх шпаг? Тебе спокушає безпосередність ефекту, негайна, позалогічна солідарність усіх дружин докторів із [вулиці] Вільчої, оплески всіх посполитих, вітальних, пересічних? Ба більше, із глибин власної істоти Ти бачиш із подивом, як підноситься мимовільна афірмація та солідарність із чимось, що Тобі насправді чуже й вороже? Отож, те, що Тобі здається якоюсь трансцендентною, надіндивідуальною потугою, є лишень слабкістю Твоєї натури. То в нас правує юрма, дорогий Вітольде, юрма, що покутує і закорінена в нас, видає свій рик, глушить нашу обізнаність та судомно підносить наші руки в жесті сліпого схвалення. То рефлекси стада, які затьмарюють у нас ясність суджень, упроваджують архаїчні та варварські методи розумування, арсенал атавістичної, подоланої логіки. Цей дотеп апелює до юрми в Тобі, впевнений, що на той сигнал здійметься в Тобі темний і невиразний — наче ведмідь, привчений до голосу циганської дудки.

Пані докторова з [вулиці] Вільчої! Чи Ти хотів поплутати мої плани, зродити сум'яття в моїх почуттях, ставлячи переді мною як антагоністку представницю консолідованої, солідарної, потужної корпорації, прокладаючи лінії нашої гри одразу ж поруч із розвинутим бойовим статевим фронтом? Чи Ти хотів, у підступності своїй, заманити мене на ті грузькі терени пограниччя, так добре Тобі знані, де компас наших почуттів починає безладно обертатися, полюси моральних означень змінюють свої знаки в дивній амбівалентності, а ненависть і любов утрачають свою недвозначність у великому, повсюдному конфузі? Ні, ні, дорогий Вітольде, я визволився від того, вмію вже протидіяти тому великому конфузові, відокремлювати й розмежовувати те, що чуже навзаєм. Безумовно, я ціную те, й усією душею визнаю, що пані докторова має гарні стегна, але я обмежую той факт до властивої йому сфери. Я вмію запобігти тому, щоб поклоніння ніжкам пані докторової не проникло в аж ніяк не властиву йому сферу. І вся лояльність того поклоніння не перешкоджає мені у сфері інтелектуальній плекати щиру зневагу до її філістерської тупості, до її мислення простими формулами, до всієї тієї чужої мені та ворожої ментальності. Це саме так, я зізнаюся щиро, що ненавиджу пані докторову з [вулиці] Вільчої, істоту, позбавлену будь-якої посутності, дружину лікаря в чистій, дистильованій формі, шкільний приклад дружини лікаря, а навіть просто дружини… хоча в іншій і цілком окремій сфері мені важко опиратися чарівності її ніг.