Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
— Добре, — Михасько обнімає щосили міх з насінням, хоч тато ще не вйокнув на коні.
Хлопець мовчить до самого поля, щоб не відкусити собі язика.
— Дай боже щастя! — кажуть стрічні.
— Дякую, дай боже й вам! — поважно відповідає тато.
Сонечко починає пригрівати. Тепер Михаськові вже не так зимно. Він примічає перші цвіти, поверх яких куриться туман, чорні верхи гір, ліс і дорогу, залиту болотом.
Тато сіє овес, а малий стоїть коло воза і дивується, як то може вирости з легеньких сухих зерняток стіна зеленого, а потім білого вівса, сніп з якого буде стояти на різдвяні свята під образами. Тато раз у раз вертається, насипає в решето зерна і не обзивається до хлопця.
Притулившись лицем до шорсткого міха, дитина дивиться догори, в небо, звідки сіється спів пташка. Се друге диво, бачене ним досі: маленька сіра пташинка співає цілий день над полем, яке засіває його тато.
Одного дня Михайло Басараб піде з Урожа. Минують літа, і на цвинтарі спочинуть його дідо, мама й тато. Тільки б не настав час, коли земля перетвориться в пустелю, коріння зотліє й обірветься пуповина між жайворонком і сіячем…
Уріж, 1986 рік
ПАН У ЧОРНОМУ КОСТЮМІ З БЛИСКУЧИМИ ГУДЗИКАМИ
I
З першого жовтня рівно на два місяці Уріж мав поринути в темінь: приїхали електрики міняти дерев’яні стовпи на бетонові. Коло церкви, на якій ледве виднілась табличка з написом «Музей», поставили вагончики і позвалювали нові стовпи та різне потрібне їм причандалля. Почали електрики з того, що зрізали на Границі три старі грушки. Декотрі з людей зітхнули полегшено, бо ті грушки росли на нечистому місці й відтепер нібито з села знято покуту, а інші настрашилися, аби не було чого гіршого, а Федьо Баліцький, що не пропускав дармиці й уночі ходив по пастівнику з ліхтаркою, шукаючи печериці, щоби бути першим, дав літру самогонки трактористу, чужому чоловіку, котрий приїхав з електриками, і той привіз грушки йому на обору. Порохно, сама кора, але все їдно якісь дрова.
Діти плакали за телевізором, дівки й хлопці — за дискотекою, жіночки — за пральними машинами; чоловіки могли сидіти й при гасовій лампі, аби лиш були карти й горівка, а старим — байдуже: їм вік зійшов у темряві.
Свічки й батарейки в магазині розкупили, назичили нафти, почистили гасові лампи і стали чекати темряви. Бувало, що трансформатор перегорить чи стовп переверне вітер, але ж то день-два, а тут два місяці сліпай. Ба й радіо теж мали відключити.
…Першого жовтня пополудні молодий вчитель української мови й літератури Андрій Іванович затягнув у фізкабінеті чорні штори, збираючись прокрутити перед семикласниками діафільм про Лесю Українку, коли лампа фільмоскопа раптом погасла. Певно, перегоріла, подумав він і гукнув хлопцям, щоб увімкнути світло. А коли не засвітилось, розвів руками і сумно посміхнувся:
— Ну, що ж, подивимось через два місяці!
Діти просили його не відтуляти штори, але він невблаганно їх розсунув. За вікном не було на що дивитися: сипав зимний дрібний дощ і перед новою школою рельєфно виділялось жовте болото.
— Ми тепер з вами матимемо вдосталь темряви, — сказав Андрій Іванович, зіщулившись від тоскного передчуття.
— А як ми будемо уроки робити?!
— Так, як і я, при гасовій лампі. У мене теж не буде світла. Вважайте, що це випробування для нас: темрява боїться розумних і освічених людей.
— Ага! А у місті все є світло!
— Я мав на увазі темряву неуцтва…
Андрій Іванович прийшов до вчительської, сів за свій стіл і став чекати, що буде далі. Після останнього уроку не треба летіти додому, тим паче на першому році педдіяльності. Може, якісь вказівки директора або завпеда, може, треба прибити наочну агітацію чи вислухати чергову інструкцію з райвно. Він склав руки на столі, несвідомо копіюючи одну з відмінниць, що вчилася у сьомому класі, невесело позираючи на дощ, бо не мав парасоля. Надбігли вчительки, всі до одної старі й одружені, і почали скоренько збиратися.
— Ви чого не йдете?
— Може, я комусь потрібен…
— Таж нема світла.
— Я знаю.
— Треба все завидно поробити, як ви не розумієте!
Директор бубонів у кабінеті, зачинившись з завгоспом, і в школу почала скрадатись сонна тиша.
Андрій Іванович натягнув пороховика, підняв комір і, схожий на журавля, що не зміг відлетіти у вирій, подибав на квартиру, себто додому.