Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
— Не знаю, чого мені смутно коло ріки, — каже Михась. — Ліпше в полі або у лісі. Але нам туди не вільно ходити. Пані не позволяє. То ви можете собі куди хочете ходити…
— І ти міг би, — всміхається пан Зоріан. — То все твоє.
— Та… Поб’ють, як злапають.
— Як ти гадаєш, Михасю, чиє сонце?
Хлопець повів очима. Сонце якраз стояло між Ласками і Підбузькою горою, а вони сиділи під дикою грушкою, що одиноко росла на межі.
— Нічиє.
— А небо?
— Так само.
— А земля?
— Панська і хлопська.
Зоріан розреготавсь.
— Овва, земля панська! Втім, що тут дивного… А чого ж сонце і небо нічиї?
— Бо вони не пожиточні. Правда, якби їх не було, то й нас би не було. Але так бог повелів, коли сотворив світ…
— Землю він теж сотворив. Отже, сонце і небо належать всім, бо вони, як ти кажеш, не пожиточні, а земля пожиточна. Тобі се не дивно? Мені — дивно. Бог, як посилав Адама і Єву на землю, то не казав, аби вони взяли собі кусень грунту і ним володіли. Значить, сей звичай противний богові. Дивися, як усе просто: сонце посилає на землю тепло і світло, хмари — дощ, і від того ростуть трави, цвіти, овочі — пожива для людей і звірів! Люди добувають собі поживу, аби не вмерти з голоду, але нащо їм на землю казати «моя»? Вона ж була без них і буде. Людині належаться хіба плоди її праці. І вона мусить стояти в ласку землі, сонцю й воді.
— А богові?
— Почекай, Михасю! Чи тямиш, що я тобі кажу?
— Мені здається, що я се знав і забув…
— Знав, Михасю, знав! — втішився пан Зоріан. — Кожен се знав колись. Ще перед тим, як сюди прийшла християнська віра, наші предки молилися Землі, Сонцю, Воді, Вітру. У них було много богів. Один відав худобою, інший — смертю… Вони бачили світ таким, як я тобі кажу, бо мусили стояти в ласку. Земля для них була матір’ю. Ще й зараз говорять «мати-землиця», бо вона родила нас і годує. Ти, може, спитаєш, чи досить знати простоту світу сього? Чоловік — се ще дитя, напівзвір. Щоб стати ближче до бога, сього замало. У Біблії йдеться про такого напівзвіра. А у Євангелії… Пригадуєш: спочатку було Слово і Слово було Богом. Найвище за все — Слово, сиріч Розум. Син божий вчить нас розуму. І ніби каже: «Дотепер ви були звірами і грішили, але я дам вам розум, щоб ви стали людьми».
— Я знаю, — похопився Михасько. — Ісуса за то розіп’яли на Голгофі, що він хотів, аби люди любили одне одного… Ніхто в те не міг повірити.
— Хто тобі таке казав?
— Дідо…
— Маєш мудрого діда. Христос вчив, що всі рівні перед богом, отже, і перед землею, і перед небом, і перед сонцем. Але того нашим предкам ніхто не міг пояснити. Їх насильно змусили до християнства, як вас змушують нині до панщини. Се ж протиприродно, бо тут нема любові, а лише униження і злоба. Сей наш світ такий страшний, Михасю, що ліпше тобі ходити за плугом, аби вберегти в собі душу. Се твоя стихія. А моя, — пан Зоріан зітхнув, — волочитися по селах, ніде довго не спиняючись…
— Ви хочете йти від нас? — затремтів Михась.
— Завтра, певно, піду.
— Не йдіть, пане Зоріане, не йдіть… Ви ще весілля урізького не виділи.
— Ну, добре, вговорив. Хоч гість, як кажуть, хіба три дні в хаті вважається гостем. Нині увечері поведи мене до вашого священика. Може, має старі літописи…
Михасько не знав уже, кому дякувати: чи богові, чи сонцю, яке сипало щирозлотне проміння під ноги, роблячи дорогу через поле веселою.
— Отут у нас кождої весни ховають біду, — каже Михасько.
Місце звичайне, від весни поросле травою, яка обсипле насіння і через зиму пролежить нескошена під снігом. Трохи нижче — болото з кінською м’ятою і зеленим пишним бур’яном, в той час як навколо все сохне від спеки й у деревах поволі гусне сік.
— Гарний звичай. Люди, певно, дуже тішаться, коли закопають горе?
— Ні. У нас того нема, щоб хтось дуже тішився. Хіба від горівки…
— Я помітив, що у вашому краю люди дуже поважні, ніби бояться, що завтра з ними станеться якась біда. Тільки пісні русинські дуже ласкаві. Чим ближче до гір, тим ласкавіші, певно, від того, що тут збереглася давніша мова. Я так думаю, Михасю, що колись люди говорили співаючи. Ся мова свідчить про лагідність люду, котрий не нападав, лиш боронився. Той, хто ростить хліб, любить мир і спокій, а хто не має своєї хати, котиться по світу, шукаючи собі й іншим муки. Зерно без коріння, але коли впаде в землю, то з нього може вирости велике дерево. А без зерна земля — пустеля.